Розділ 14.4 Елара — Одкровення дідуся

— Тобто вбивця може не знати, що є вбивцею? — Даріан говорив спокійно, але я чула за цим спокоєм напругу, як у струни перед розривом.

— Може бути так, — сказав дідусь. — Якщо він має амулет Першородного і його силу, темні почуття, як от лють чи заздрість, чи образа — вони можуть позбавляти його розуму, змушувати робти речі, на які в людській подобі він не здатен. 

Він підняв амулет з місячним каменем і поклав мені на долоню. Камінь матово блиснув у світлі свічки.

— Це «Щит Першорідного». Він захищає і може проектувати ауру власника на того, хто його тримає. Я носив його двадцять років — для твого захисту. Є й інший предмет. «Тіньовий відбиток» — срібна пластина з чорним каменем. — Він зупинився. — Обидва амулети мали твої батьки, але я не знаю, де вона зараз.

Я тримала амулет в долоні і думала про батьків, яких не пам'ятаю по-справжньому — тільки уривки, запах маминого волосся, татові руки, що вчать мене тримати олівець. Їх убили. Не випадково — прийшли і вбили, і Райнер вів цих людей, і Даріан сидить поруч зі мною і це ім'я — Райнер — для нього не незнайомець, а людина, якій він підпорядковувався все своє доросле життя.

Я поклала амулет назад на стіл.

— Ти знав весь час, — сказала я дідусеві. — І мовчав?

— Для твого захисту, Еларо. 

— Чому тепер?

Він дивився на мене без виправдань — і в цьому погляді, за цим спокоєм, я побачила те, від чого у грудях стало гаряче: він боявся. Не мене — за мене. Все ці роки боявся, і тримав мене маленькою і захищеною, і тепер кладе цей страх на стіл разом з усім іншим.

— Бо у тебе надто мало часу, — сказав він. — І ти маєш право знати, хто ти є, перш ніж вирішувати, що з цим робити. А ще, Еларо, тобі варто знати, що Першорідний перевертень має дар Первісного поклику. 

— Що це? — спитала я недовірливо. Зараз інформації і так було забагато, а тут ще й якийсь дар поклику. 

— В момент, коли небезпека загрожує громаді, або самому Першорідному, він може дати поклик — і на нього прийдуть всі перевертні, що почують його. Але пам’ятай, Еларо, використати його можна лише раз. 

— Як? 

— Ніхто, крім Першорідного не знає. В книзі написано, Першорідний сам відчує, коли буде потрібно. 

Свічка тріснула — маленьким стрибком вогню — і знову вирівнялась.

***

Даріан вийшов із підвалу першим — коротко сказав, що йому треба подихати, і вийшов надвір. Дідусь не пішов за ним. Я теж.

Ми лишились у підвалі удвох, і я сиділа й дивилась на книгу в шкіряній обкладинці, і вона лежала там зі своєю старофранцузькою і своїми таємницями і більше не здавалась далекою — здавалась моєю, хоча я ще жодної сторінки не відкрила.

— Ти злишся, — сказав дідусь. — Але колись зрозумієш. 

— Я вже намагаюсь зрозуміти. — Я нарешті підняла на нього погляд. — Ти все ці роки давав мені трави. Я думала — для здоров'я.

— Для захисту. Своє тіло ти знала, Еларо. Просто ще не знала, чому воно саме таке.

— Мені було важко!

— Так, — погодився він. — І ти маєш право злитись.

Я промовчала. Десь нагорі рипнули сходи — Даріан повернувся, але не спускався, чекав. За вікном-прорізом під стелею ліс стояв темний і повний запахів, яких я тепер чула трохи інакше, і я сиділа в підвалі з людиною, яка ховала мене двадцять років, і тримала в пам'яті образ батьків, яких ніколи по-справжньому не знала, і думала: я Першорідна. Остання. І хтось — можливо, несвідомо — використовує щось, що веде сліди до мене.

Треба знайти цей предмет і цю людину, доки жертв не стало більше. Я встала і пішла нагору.