Розділ 10.2 ЕЛАРА — Правда, що руйнує

Даріан не рухався. Стояв біля дверей, рука досі на ручці, і мовчав. 

Він повільно, обережно закрив двері і підійшов ближче, але я відступила. на кілька кроків назад, доки спиною не вперлась в комод.

— Елара...

— Відповідай. — Голос зірвався на крик, і я ненавиділа себе за слабкість, за страх, за те, що, можливо, привела в наш дім вбивцю. — Хто ти?

Він зупинився за три кроки від мене. Опустив плечі, ніби скинув якийсь тягар, видихнув.

— Я Даріан Морган. — Кожне слово говорив повільно, важко. — Мисливець на перевертнів з клану Морганів. 

Світ захитався. І тепер всі ті дрібниці, які я не помічала чи не хотіла помічати — татуювання на його зап'ясті, обмовки дідуся, та напруга, з якою громада дивилася на нього — почали складатись в чіткий пазл. Але частина мене сподівалася... молилася... що я все ще помиляюся.

— Я знала, що ти не простий хлопець. — Слова виривалися уривчасто. — Але я думала... я думала, ти тут випадково. Аварія...

— Аварія була випадковою. — Його голос такий тихий, такий... винний, що просто не залишає місця для сумнівів. 

Ноги підкосилися. Я сповзла по комоду, опустилася на ліжко. Медальйон випав з рук, покотився по дереву підлоги. Даріан простягнув руку, але зупинився, не торкнувшись мене і його теж не підібрав.

— Поясни. — Я втупилася в підлогу. Дерев'яні дошки, вузлуваті, з тріщиною посередині. Зосередилася на тріщині, щоб не дивитися на нього. — Зараз.

Він присів навпочіпки переді мною. На рівні очей, але я все одно не дивилася.

— Два тижні тому клан зафіксував сплеск первісної аури в цьому регіоні. — Голос надто спокійний, як і має бути голос мисливця, що звітує про місію. — Незвичайно потужної. Ми також знайшли тіло — Джейкоб Міллер, дев'ятнадцять років з роздертим горлом, і знаками нападу перевертня.

Джейкоб. Я пам'ятала його — худий хлопчик з ферми за п'ять миль від селища. Приходив іноді до нас за яйцями.

— Райнер, глава нашого клану, відправив мене вистежити того, хто вбив. — Пауза. — Мені наказано знайти і... знешкодити перевертня-вбивцю.

— Знешкодити. — Я нарешті подивилася на нього. — Ти маєш на увазі — вбити.

Він не заперечив, просто кивнув.

Тиша знову повзла між нами, липка, холодна.

— І ти думав, що це хтось з нашої громади? — Питання вирвалося саме собою.

— Ні! — Він простягнув руки, але зупинився в дюймі від моїх колін. — Елара, ти врятувала моє життя, ти найдобріша людина, яку я знаю. Я ніколи не думав...

— Але ти тут, щоб вбити когось із нас. — Перервала його. Голос тремтів, але я змусила себе говорити. — Когось із мого селища. З моєї родини.

Він мовчав. Що він міг сказати?

— Я тут, щоб знайти вбивцю. — Нарешті. — Того, хто справді вбив Джейкоба і містера Джонсона. Я не полюю на невинних, Еларо.

— А якщо виявиться... — Сльози пекли очі, але я не дозволила їм впасти. Не зараз. — А якщо виявиться, що вбивця — хтось, кого я знаю? Хтось, кого я люблю?

Ти вб'єш їх?

Питання повисло між нами. Даріан не відповів. Не міг. Бо ми обоє знали відповідь.

Я встала різко. Він підвівся слідом.

— Чому ти не сказав мені? — Відійшла до вікна, подалі від нього. Схрестила руки на грудях. — З самого початку. Чому обманював?

— Бо боявся. — Його голос за спиною, близько, але не надто. — Боявся, що ти втечеш. Що Том вижене мене. Що я втрачу тебе, перш ніж ти дізнаєшся...

Я обернулася:

— Що я дізнаюся що?

Він підійшов ближче. Обережно, ніби я можу вдарити його. Може, й вдарю.

— Що я люблю тебе. Справді люблю. 

— Як я можу вірити тобі? — Голос зламався. — Ти обманював мене десять днів.

Він опустився на коліна переді мною, на підлогу, і взяв мої руки. Я спробувала відсмикнутися, але він втримав — не силою, а ніжністю.

— Я не обманював. — Дивився знизу вгору, і в його очах... біль. Такий самий, як у мене. — Я не розповів всю правду, але кожне слово про свої почуття — правда. Кожен поцілунок — правда. Елара, я закоханий у тебе. Це єдина правда, що має значення.

Я дивилася на нього. На темне волосся, що впало на чоло. На карі очі, вразливі, відкриті. На губи, що торкалися моїх сьогодні вранці.

Він мисливець. Він прийшов убивати.

Але він також Даріан. Який сміється над жартами дідуся. Який допомагає мені нарізати овочі на вечерю і який дивиться на мене так, ніби я — скарб.

Біль випалював мене зсередини. Але… Я ж теж не сказала йому — прийшла рятівна думка в цьому хаосі. То може, ми квити? — птахом в сітці забилась інша… 

Я підняла голову і подивилася на нього. І зрозуміла, що у мене немає вибору. 

— Даріане, — сказала я. — Я теж маю щось тобі сказати…