Розділ 6.3 ДАРІАН — Знайомство з “ріднею”

Вона йде від нас до виходу, чоботи цокають по дерев'яній підлозі ритмічно, і біля дверей зупиняється, обертається, дивиться на мене через плече.

— Побачимось на святі, чужинцю, — каже вона, і в голосі обіцянка чогось, що мені не подобається. — Буде цікаво подивитися, як довго ти протримаєшся серед нас, таких нудних і закритих горян.

Двері зачиняються за нею, дзвіночок дзвенить останній раз, і напруження в магазині повільно спадає, але не зникає повністю. Елара стоїть нерухомо, дивиться на місце, де стояла Валерія, і те, як зблідло її обличчя і стиснулись в  тонку лінію губи, каже дуже багато. Я торкаюся її руки легко, намагаюся привернути увагу.

— Еларо, все гаразд? — питаю тихо, щоб не почула пані Мартіна.

Через невелике віконце видно, як Валеря йде через площу. Не поспішає. Зупиняється біля двох молодих чоловіків, каже щось — вони кивають. Валерія Грейсон не просто неприємна людина. Вона будує щось. І Елара стоїть у неї на шляху.

Повертаюсь до Елари, вона, наче отямившись від марева, киває швидко, занадто швидко, і я знаю, що це обман, але не наполягаю тут, у магазині, під пильним поглядом господині. Ми швидко завершуємо покупки — яйця, молоко, бекон, мука, все зі списку Тома, і пані Мартіна підраховує вартість мовчки, бере гроші, віддає решту, і жодного слова не промовляє, тільки дивиться на нас пильно.

Виходимо з магазину в яскраве сонячне світло, що б'є в очі після тьмяного освітлення всередині, і холодний вітер освіжає обличчя. Елара йде швидко, тримає сумку з продуктами обома руками, дивиться в землю під ногами, і я йду поруч, несу кошик з рештою покупок.

Дорога до хатини Тома займає близько п'ятнадцяти хвилин, чотири десяті милі лісовою стежкою, що петляє між соснами. Елара мовчить весь час, і мовчання важке, наповнене невимовленим, і я не знаю, як пробитися крізь стіни, що вона будує навколо себе.

Нарешті, коли ми за двісті ярдів від хатини, я зупиняюся, торкаюся її руки, змушую зупинитися теж.

— Еларо, зачекай, — кажу м'яко, але твердо.

Вона зупиняється, але не дивиться на мене, погляд спрямовує кудись убік, на дерева, на землю, на що завгодно, тільки не на моє обличчя. Ставлю кошик на землю, обережно беру її за плечі, розвертаю до себе.

— Чому ти дозволяєш їй так говорити з тобою? — питаю, намагаюся зловити її погляд, але вона уникає.

— Бо вона має рацію, — відповідає тихо, голос ледь чутний над шелестом листя.

Ввечері попри мій страх, що вона не прийде, Елара все ж приходить до каміна у вітальню. 

— Ти неймовірна, знаєш це? — шепочу їй, піднімаю руку і ніжно провожу по її волоссю. Більше за все на світі зараз мені хочеться показати Еларі, що вона гідна кращого і хоч якось позбавити її отруйного впливу слів сестри. — Найсміливіша, найдобріша людина, яку я зустрічав, і я не заслуговую на твою доброту.

— Перестань говорити дурниці і просто будь тут зі мною, — наказує вона тихо, кладе руку на мої груди, і моє серце б'ється птахом під її долонею сильно й швидко.

Накриваю її руку своєю, притискаю до грудей міцніше, і ми стоїмо так довго, дивимося одне на одного в мерехтінні вогню, і час зупиняється знову. Раптом знизу долинає тихий скрип — сходинка, хтось іде вниз, і ми відскакуємо одне від одного так швидко, ніби обпеклись.

***

N.

Прокидаюся з присмаком крові в роті.

Це вже не вперше — останнім часом сни стали дивними, густими, наче біжиш крізь воду і не можеш зупинитися. Вночі снилося щось темне і швидке, але деталі вислизають, як риба з мокрих рук. Пам'ятаю тільки: ліс, холодне повітря, і щось гаряче під ребрами, щось, що штовхало вперед, не питаючи дозволу.

М'язи болять так, ніби я бігла всю ніч. Одяг у кошику — я не пам'ятаю, коли його знімала. На рукаві щось темне, засохле. Бруд, мабуть. Або глина.

Чорний камінь на грудях мовчить — холодний, спокійний, ніби нічого не сталося.