Розділ 5.2 ЕЛАРА — Перша небезпечна близькість

— Чому ти така добра до мене, хоч не знаєш, хто я насправді? — питає він, і в голосі вразливість, якої він не показував раніше.

“Бо коли я дивлюся на тебе, я вперше відчуваю себе живою, не половинчастою, не неповноцінною, а цілою. Бо ти дивишся на мене не як на невдаху, що не може контролювати перетворення, а як на людину, гідну поваги та уваги. — думаю, — Бо з тобою я не самотня вперше за стільки років, і це лякає мене більше, ніж будь-що інше, бо не знаю, що робити з цим відчуттям.

Але вголос кажу тільки:

— Тому що ти потребував допомоги, і я не могла пройти повз.

Даріан дивиться на мене довго, вивчає обличчя, шукає щось у моїх очах, і я знаю, що він бачить більше, ніж я сказала, бачить правду, яку боюся визнати навіть собі. Його друга рука піднімається, бере мою долоню, і наші пальці переплітаються повільно, обережно, ніби це перша і остання можливість доторкнутися.

Електричний струм пробігає від точки дотику по руках, розливається по тілу хвилями тепла й чогось більшого, чого не можу назвати. Обоє завмираємо, дивимося на з'єднані руки, і цей простий жест здається чимось більшим, ніж просто дотик — обіцянкою, зв'язком, початком чогось, що змінить усе.

Тиша між нами тепер наповнена невимовленим, і я не знаю, хто перший рухається ближче, може, обоє одночасно, але відстань між нами зменшується до нуля. Його вільна рука все ще на моєму обличчі, великий палець гладить щоку легко, і я нахиляю голову, притискаюся до його долоні міцніше.

— Я не хочу, щоб ти постраждала через мене, — шепоче він, і в голосі біль. — Громада вже підозрює мене у вбивстві, і моя присутність тут тільки погіршить твоє становище.

— Мене не хвилює, що думає громада, — відповідаю чесно, хоча знаю, що це не зовсім правда, бо їхня думка завжди хвилювала, завжди ранила. — Мене хвилює тільки те, що ти тут, живий, цілий, і що я можу стояти так близько до тебе.

Його очі темнішають, щось спалахує в їхній глибині, і він нахиляється ближче, лоб торкається мого лоба, і ми дихаємо одним повітрям, стоїмо в обіймах вогню, що відображається на стінах навколо.

— Елара, я не знаю, що станеться завтра, не знаю, чи зможу залишитися тут, — голос ламається на останніх словах. — Але я знаю одне — з того моменту, як ти врятувала мене, я не можу перестати думати про тебе, не можу не відчувати цей зв'язок між нами.

Серце розривається від його слів, від усвідомлення, що він відчуває те саме, що й я, що ця божевільне тяжіння взаємне.

— Я теж відчуваю це, відтоді як побачила тебе на дорозі, — зізнаюся пошепки, і це перші слова правди, які я вимовляю вголос про свої почуття. 

Даріан закриває очі, вдихає глибоко, і його дихання тремтить.

— Це божевілля, ми не можемо, не повинні, — каже він, але руки не відпускають мене, притискають ближче. — Наші світи надто різні, і між нами прірва, яку не можна подолати.

— Може, не можна, — погоджуюся тихо, відкриваю очі, дивлюся на нього. — Але зараз, у цей момент, я не хочу думати про прірви, а хочу просто бути тут з тобою.

Його очі розплющуються, дивляться на мене так, що мені стає важко дихати, і раптом він відступає на крок, розриває контакт, і холод заповнює простір між нами. Обертається до вікна знову, спирається об підвіконня руками.

— Якщо я залишуся так близько до тебе ще хвилину, то зроблю щось, про що ми обоє пошкодуємо, — каже він хрипко, і в голосі боротьба з собою. — Ти заслуговуєш на більше, ніж чужинець, заслуговуєш на когось із твого світу, хто зможе дати тобі нормальне життя.

Я не відповідаю, роблю крок до нього, торкаюся його плеча, змушую обернутися.

— Не смій вирішувати за мене, чого я заслуговую, не смій говорити, як для мене краще, — кажу твердо, дивлюся йому в очі. — Я прожила майже двадцять один рік, і ніхто ніколи не дивився на мене так, як ти, ніхто не змушував мене відчувати себе цілою, а не неповноцінною. Якщо це все, що у нас буде, якщо завтра все розвалиться, я хочу принаймні цей момент.