Розділ 4.1 ДАРІАН — Світ селища

Три дні минає з того моменту, як я прокинувся в цій кімнаті, три дні, наповнених тихими розмовами з Еларою, смачною їжею Тома й повільним відновленням сил. Новий день приходить з яскравим осіннім ранком, і я нарешті відчуваю себе достатньо сильним, щоб встати з ліжка й вийти надвір.

Мій телефон дивом вцілів, і я відправляю повідомлення найближчому другу Джейсону та моєму наставнику Райнеру, описавши коротко, що зі мною сталося, і коли я знову буду в строю. Після повідомлення телефон вимикаю — я надто слабкий зараз, щоб відповідати на дзвінки чи повідомлення. 

Елара запропонувала показати мені селище вчора ввечері, коли приносила вечерю, і я погодився не лише тому, що її компанія діяла на мене краще за будь-які ліки, а й тому що потрібно було роздивитись що тут і як. Раптом. хтось в селищі щось чув чи бачив і допоможе вийти на слід перевертня-вбивці? Що ж до застереження Тома, то воно вже не видавалось таким страшним. Свого часу я бував в багатьох громадах і товариствах, вже якось знайти спільну мову та не лізти на рожен зміг би.  Та й  не можу я сидіти в цій кімнаті вічно, треба розуміти, де я опинився, які тут правила, які загрози.

Стою на ґанку хатини Тома, вдихаю свіже гірське повітря, і осінь розливається навколо золотими, червоними й оранжевими кольорами. Листя падає з дерев повільно, створює килим під ногами, і вітер теплий, приємний на шкірі після днів у кімнаті. В кістках і по всьому тілі дивне відчуття, наче після довгих тренувань слабкість і водночас енергія, що змушує рухатись. 

Дивлюсь на себе в дзеркальне скло дверей: одягнений у чисті джинси й фланелеву сорочку, позичені у Тома — трохи великі в плечах, але зручні, я схожий на звичайного місцевого дроворуба.  Моя власна куртка все ще пахне бензином і кров'ю, тому Елара взяла її прати.  

Перед мною розкинулося селище Сільвервейл — сорок сім будинків, розкиданих по долині між горами, більшість дерев'яні, одно- або двоповерхові, з невеликими ґанками. Сади, городи, курники створюють відчуття нормального сільського життя, але я бачу деталі, які видають справжню природу цього місця.

Захисні руни на дверях кожного будинку, вирізьблені в дереві старовинними символами, амулети на воротах, що дзвенять тихо на вітрі, патрулі по периметру — двоє чоловіків ходять північним краєм селища з сокирами на плечах. Це не просто селище, це фортеця, що захищається від зовнішнього світу, і я опинився всередині її стін.

Елара з'являється з-за рогу будинку, і дихання перехоплює від того, яка вона гарна сьогодні. Легка блакитна сукня до колін замість звичних джинсів, в яких я її бачив, волосся розпущене хвилями по плечах, і вона має вигляд справжньої лісової феї. 

— Доброго ранку, готовий до прогулянки? — усміхається вона, і ця усмішка робить ранок яскравішим.

— Так, — відповідаю, і голос звучить трохи хрипко, хоча горло вже не болить. — Дідусь не буде проти? Вн казав, що краще поки особливо не відсвічувати в селищі.

— Тут всі про всіх все знать, — Елара змахує каштанове пасмо з обличчя. — Дідусь вже повідомив старійшин, тож проблем бути не повинно. — дивує мене вона. Її сукня, що то розвівається на вітрі навколо, а то оплітає її струнку фігурку як друга шкіра, заважає мені думати. 

А подумати є про що. Чи сказав їй Том що підозрює щось про мене, наприклад? А громаді? Чому попри його підозри все ж дозволив залишитись тут? 

Ми йдемо головною дорогою — ґрунтовою, п'ятнадцять футів завширшки, що петляє між будинками. По обидва боки сади, городи, і я бачу людей, що працюють — жінка розвішує білизну, чоловік ремонтує дах, діти граються біля струмка. Звичайне життя, але напруження відчутне в повітрі.

Вони дивляться на мене, намагаються не показувати цікавості, але я відчуваю їхні погляди на собі — підозрілі, насторожені, деякі відверто ворожі. Чужинець у їхньому світі, і вони не знають, як реагувати.

— Сільвервейл заснував мій прадід, Томас Грейсон, у 1945 році, — розповідає Елара, доки веде мене між будинками. 

Я зупиняюся біля струмка, дивлюся на гори — надто тихі, надто спокійні для того, що тут відбувається. Ця тиша мені знайома. Вона завжди приходить після крові.

— Легенди розповідають, що того року тут, у горах, було полювання на перевертнів. Велика чистка, — кажу я нарешті, не обертаючись до Елари. — Ти чула щось про це?

Вона мовчить. Я чую, як затримує подих.

Власне, мені й самому не надто приємно згадувати такі речі. Я чув про неї від Райнера так, як про неї завжди говорили в нашому клані. Кампанія Морганів і ще кількох мисливських родів проти перевертнів у 1945 році, три місяці полювання, облав, вогню.

Офіційна версія була чітка й зручна: знищення небезпечних звірів, що загрожували людям.

— Чула щось, — відповідає Елара обережно. Надто обережно, схоже, вона явно не хоче показувати, скільки знає насправді.

Вона зупиняється, і я відчуваю її погляд ще до того, як обертаюся. В її очах — біль. Не свіжий, але такий, що вкорінився глибоко й передається разом із кров’ю. І це посилює мої підозри до абсолюту. 

— Я чула цю… ее… легенду. Кажуть, тоді загинули сотні вовків, — каже вона тихо. — Цілі сім’ї. 

Її голос зривається, але вона не відводить погляду.

За розмовами підходимо до центральної будівлі — найбільший будинок у селищі, двоповерховий, з великою верандою, де стоять двоє чоловіків. Мускулисті, з хижими поглядами, і напруження в їхній позі видає готовність до бою в будь-яку мить і сіє ще більше сумнівів.