Розділ 6

Розділ 6. Голоси Зачарованого лісу

Зачарований ліс зустрів їх не тишею, а музикою.

Вона линула звідусіль і нізвідки водночас — тиха, мелодійна, ніби сотні невидимих арф грали в унісон. Це була не та музика, яку можна відтворити інструментами. Це було щось інше. Щось, що звучало просто всередині серця.

— Я це вже чула, — прошепотіла Еліада, зупиняючись біля входу до лісу. — Схоже на спів Аліделії. Але тихіше. Ніжніше.

— Це ліс співає, — сказала Фрейя, і її голос тремтів від благоговіння. — Я чула легенди, але ніколи не думала, що почую це на власні вуха. Наші старійшини казали, що Зачарований ліс живий. Що він пам'ятає все, що тут відбувалося, і зберігає це у своїй пісні.

— Я не чую нічого, — похмуро сказав Кассіан. — Лише тишу.

— Бо ти не слухаєш серцем, — Еліада подивилася на нього. — Спробуй. Не вухами. А отут.

Вона торкнулася його грудей — там, де билось серце. Кассіан здригнувся від дотику, але не відсторонився. Заплющив очі.

Довгу мить нічого не відбувалося. А потім...

— Я чую, — видихнув він. — Це... це неймовірно.

— Що саме ти чуєш? — спитала Фрейя.

— Своє ім'я. Ліс знає моє ім'я. І він... не боїться мене.

Еліада посміхнулася. Вперше за довгий час вона відчула справжню надію — не просто віру в пророцтво, а щось тепліше, людяніше. Якщо ліс прийняв Кассіана, значить, у ньому справді є світло. Світло, яке варто шукати.

Вони рушили в глиб лісу. Стежка була вузькою, але чітко видимою — ніби дерева розступалися перед ними, даючи дорогу. Мох під ногами світився блакитним, а на гілках висіли крихітні вогники — не світлячки, а щось магічне, схоже на зоряний пил, що застряг у павутинні.

— Тут усе просякнуте магією, — сказала Фрейя, озираючись. — Навіть повітря інше. Солодке. Як мед.

— Як медунка, — додала Еліада з посмішкою. — Пам'ятаєш, як ми в дитинстві збирали її в лісі біля села? Ти навчила мене видушувати нектар із квітів.

— Ти тоді видушила його собі на сукню, — засміялася Фрейя. — І твоя гувернантка, пані Мелорі, була в жаху.

— Пані Мелорі завжди була в жаху від усього, що я робила.

— Бо ти завжди робила те, чого не можна!

Вони засміялися, і сміх їхній розлетівся лісом, змішуючись із музикою дерев. На мить усе здалося простим — ніби вони знову діти, які тікають від нудних уроків на пошуки пригод.

Але Кассіан мовчав. Він ішов трохи позаду, і його обличчя було напруженим.

— Що таке? — Еліада сповільнила крок, чекаючи на нього.

— Я відчуваю щось. Попереду. Не темряву Морвена — щось інше. Давніше.

— Небезпечне?

— Не знаю. Але... потужне.

Вони пройшли ще трохи, і раптом ліс закінчився. Перед ними відкрилася галявина — кругла, оточена віковими дубами, чиї крони змикалися вгорі, утворюючи природний купол. У центрі галявини стояв камінь — величезний, вкритий мохом і рунами, що світилися м'яким блакитним світлом.

— Це ж ті самі руни, — прошепотіла Еліада, підходячи ближче. — Такі самі, як на галявині Аліделії. І такі самі, як у тебе на...

Вона обернулася до Кассіана. Він стояв нерухомо, дивлячись на камінь, і його обличчя було блідим.

— Я знаю це місце, — сказав він глухо. — Я був тут. Давно. Дуже давно.

— Коли?

— Коли мені було шість років. Саме тут мене знайшов Морвен.

Тиша, що запала після цих слів, була важчою за будь-який звук. Фрейя застигла з розкритим ротом. Еліада дивилася на Кассіана, і її серце стискалося від болю.

— Ти ніколи не розповідав...

— Бо я не пам'ятав, — він підійшов до каменя, торкаючись рун. — Тобто пам'ятав, але не тут. Цей ліс... він пробуджує спогади. Те, що було поховано глибоко.

— Що сталося? — Фрейя зробила крок уперед. — Чому ти був тут сам? У шість років?

Кассіан довго мовчав, і коли заговорив, його голос був рівним, але в ньому бриніла така глибока рана, що Еліаді хотілося заплакати.

— Моя мати була з Темної Крони. Батько — з Ельдарії. Їхній союз був... забороненим. Вони втекли сюди, думали, що ліс сховає їх. Але Морвен знайшов нас. Він убив їх. Обох. А мене... мене він залишив живим. Сказав, що в мені тече дві крові, і це робить мене особливим. Сказав, що я стану його зброєю.

Він замовк. Його пальці все ще торкалися рун, і ті світилися яскравіше, ніби відгукуючись на його біль.

— Я не пам'ятав обличчя матері, — продовжив він. — Не пам'ятав голосу батька. Але зараз... я чую їх. Ліс зберіг їхні голоси. Вони тут. Вони співають.

Еліада підійшла до нього. Не думаючи, не вагаючись. Просто взяла його за руку.

— Ти не зброя, — сказала вона. — Ти ніколи не був зброєю. Ти — дитина, яка вижила. Дитина, яка виросла і стала тим, ким стала, попри все. І ти тут. Ти повернувся. Це має значення.

Він подивився на неї, і в його срібних очах було стільки всього — біль, вдячність, страх, надія.

— Я боюся, — прошепотів він. — Боюся, що Морвен має рацію. Що я — лише інструмент. Що темрява в мені сильніша за світло.

— Тоді дозволь мені бути твоїм світлом, — сказала Еліада. — Доки ти не знайдеш своє власне.

Фрейя, яка стояла осторонь, тихо схлипнула.

— Якщо ви зараз не обійметеся, — сказала вона тремтячим голосом, — я зроблю це за вас. І повірте, мої обійми будуть значно менш романтичними.

Кассіан тихо засміявся — крізь біль, крізь сльози, яких він не дозволяв собі пролити. А потім обійняв Еліаду. Міцно. Так, ніби вона була єдиним, що тримало його в цьому світі.