Розділ 5

 Дорога крізь золото і тіні

Золотушні рівнини зустріли їх тишею.

Це була не та тиша, що панувала в лісі перед співом Аліделії — сповнена очікування, магії, обіцянок. Це була мертва тиша. Вітер, що завжди гуляв цими безкраїми полями, ганяючи золотисті хвилі квітів, завмер. Сонце стояло високо, але його світло здавалося бляклим, ніби хтось накинув на небо тонку сіру вуаль.

Фрейя першою порушила мовчання.

— Тут завжди так тихо? — спитала вона, прискорюючи крок, щоб іти поруч з Еліадою. — Я чула історії про Золотушні рівнини — що вони співають на вітрі, що квіти тут такі яскраві, що очам боляче дивитися. Але це...

— Вони вмирають, — тихо сказала Еліада.

Вона зупинилася, опускаючись на коліна біля найближчого куща золотушника. Його листя, зазвичай соковито-зелене з характерними зазубринами по краях, пожовкло і скрутилося. А квіти — ті самі яскраво-жовті пухнасті суцвіття, що влітку нагадували маленькі сонця — потьмяніли, стали сірими, ніби припали пилом століть.

Вона торкнулася стебла кінчиками пальців і завмерла.

— Що ти чуєш? — Кассіан стояв позаду, і його голос був напруженим.

— Нічого, — Еліада підвела на нього очі, і в них стояли сльози. — Саме в цьому проблема. Я не чую нічого. Рослина мовчить. Вона... порожня.

Фрейя теж опустилася на коліна, дістаючи з торби маленький мішечок із якимось порошком.

— Це не природна хвороба, — сказала вона, розтираючи порошок між пальцями. — Я знаю всі рослинні недуги — від кореневої гнилі до сріблястої плісняви. Це щось інше. Щось магічне.

— Темна магія, — підтвердив Кассіан. — Морвен висмоктує життя з цих земель. Повільно, але впевнено. Золотушник — символ стійкості, рослина, що здатна вижити навіть на камінні. Якщо він гине... значить, справи значно гірші, ніж я думав.

Еліада підвелася. Її обличчя стало твердим.

— Тоді ми не маємо часу. Треба поспішати.

Вони рушили далі — три постаті, що здавалися крихітними серед безкрайнього моря вмираючих квітів. Еліада йшла попереду, і кожен крок давався їй важче, ніж попередній. Вона відчувала біль землі — не свій власний, а той, що линув від ґрунту, від коріння, від кожної травинки, що вмирала в муках. Це було схоже на тихий крик, який ніхто, крім неї, не міг почути.

Кассіан помітив, як вона сповільнилася.

— Еліадо? — він наздогнав її, зазираючи в обличчя. — Ти бліда. Що з тобою?

— Я відчуваю їх, — прошепотіла вона. — Усі рослини навколо. Вони не просто мовчать — вони кричать. Це як... як сотні голосів, що благають про допомогу. І я нічого не можу зробити.

Він узяв її за руку — без зайвих слів, без спроб утішити порожніми фразами. Просто стиснув її долоню у своїй, теплій, незважаючи на всю його темну сутність.

— Ти не можеш врятувати всіх, — сказав він. — Але ти можеш врятувати цей світ. Зосередься на цьому.

— А якщо я не зможу?

— Тоді ми програємо разом, — він знизав плечима. — Але принаймні ми спробуємо.

Фрейя, яка йшла позаду, пирхнула.

— Ви двоє — найдивніша пара, яку я коли-небудь бачила. Одне говорить про смерть і програш, інше — про крики рослин. Може, хоч на хвилину припините бути такими драматичними?

— А що ти пропонуєш? — Кассіан обернувся до неї, підводячи брову.

— Наприклад, перекусити, — Фрейя вказала на старе дерево попереду, що самотньо стояло посеред рівнини. — Там є тінь. У мене є хліб, сир і трохи меду. І якщо ми зараз не поїмо, я почну кричати голосніше за всі ці рослини разом узяті.

Еліада не могла не посміхнутися.

— Ти думаєш лише про їжу.

— Неправда! — обурилася Фрейя. — Я ще думаю про сон, про теплу ванну і про те, як би виглядав Кассіан у нормальному одязі, а не в цьому вічному плащі.

— Я чую, — сухо сказав Кассіан.

— А я й не приховую.

Вони розташувалися під деревом — старим дубом, чиє коріння стирчало з-під землі, мов велетенські змії. Тут було трохи прохолодніше, і Еліада відчула, як напруга потроху відступає. Фрейя дістала з торби їжу, і незабаром вони вже сиділи на траві, розділяючи простий, але смачний обід.

— Звідки ти стільки всього взяла? — спитав Кассіан, дивлячись на те, як Фрейя витягує з торби черговий пакунок — цього разу з сушеними ягодами.

— Я завжди готова, — гордо відповіла вона. — У моєму селі кажуть: «Краще мати і не потребувати, ніж потребувати і не мати».

— Мудрі люди.

— Не люди. Ельфи. І не просто ельфи — лісові ельфи. Ми знаємо все про те, як вижити в дорозі.

— А що ви знаєте про Темну Корону? — несподівано спитав Кассіан.

Фрейя завмерла з ягодою біля рота.

— Це допит?

— Це цікавість. Я ніколи не був у ваших землях до... цього. Що про нас говорять?

— Говорять, — Фрейя обережно пожувала ягоду, — що ви служите темряві. Що ваша магія — це не просто сила, а прокляття. Що ви народжуєтеся з тінню в серці і не можете любити.

— І ти в це віриш?

— Не знаю, — вона подивилася на нього уважно. — А ти можеш?

— Що?

— Любити.

Повисла пауза. Еліада затримала подих, відчуваючи, як це питання зависло в повітрі, мов натягнута струна.

Кассіан довго мовчав. Потім перевів погляд на Еліаду — лише на мить, але цього було досить.

— Я не знаю, — чесно сказав він. — Раніше я думав, що ні. Але тепер... я вже ні в чому не впевнений.

— Це вже щось, — кивнула Фрейя і простягнула йому жменю ягід. — Тримай. Заслужив чесною відповіддю.