Розділ 4

Там, де мовчать зорі

Еліада прокинулася від сну, в якому намагалася наздогнати власний голос. Він тікав від неї — спочатку піснею, потім криком, потім шепотом, що розчинявся в тумані. Вона розплющила очі, і якусь мить не могла зрозуміти, де перебуває. Стіни, вкриті мохом, м'яко світилися. За вікном уже не було світанку — сонце стояло високо, пробиваючись крізь срібне листя.

Вона проспала майже весь день.

— О, ти прокинулася!

Фрейя сиділа на підвіконні, баламкаючи ногами, і тримала в руках глиняний горщик. Від нього йшов густий, солодкуватий запах — суміш меду, трав і чогось магічного, що Еліада не могла розпізнати.

— Що це? — вона сіла на ліжку, відчуваючи, як ниють м'язи після нічного бігу.

— Цілющий відвар, — Фрейя зіскочила з підвіконня і простягнула їй горщик. — Бабусин рецепт. Мед із глухої кропиви, три краплі есенції золотушника і дрібка місячного пилу. Випий усе. Відновлює сили краще за будь-яке ельфійське вино.

Еліада взяла горщик і зробила ковток. Тепла рідина розлилася по тілу, і вона відчула, як втома відступає, а думки стають чіткішими.

— Скільки я спала?

— Майже вісім годин. У палаці все гуде. Твій батько зачинився з Кассіаном на кілька годин, а потім вийшов звідти блідий, мов стіна. Нічого не сказав, лише наказав подвоїти варту.

— А Кассіан?

— А Кассіан... — Фрейя загадково посміхнулася. — Пішов у сад і сидить там, дивиться на фонтан. Я з ним говорила.

Еліада підвела голову.

— Про що?

— Про те, що якщо він зробить тобі боляче, я знайду спосіб перетворити його на жабу. Або на гриб. Або на жабу, яка росте на грибі.

— Фрейє!

— Що? Я мала переконатися, що він розуміє серйозність ситуації.

Еліада не стримала сміху, хоча на душі було тривожно. Вона підвелася, накинула легкий халат, вишитий срібними нитками, і попрямувала до дверей.

— Ти куди? — Фрейя миттю опинилася поруч.

— Хочу знайти його.

— Може, спершу поїси? Я принесла тобі фрукти з королівського саду, і нектар, і...

— Потім, — Еліада зупинилася на мить, озираючись на подругу. — Фрейє, дякую тобі. За все.

Фрейя лише зітхнула, хитаючи головою.

— Іди вже. Я простежу, щоб вас ніхто не турбував.

---

Кассіан справді був у саду — сидів на кам'яній лаві біля фонтану, підставивши обличчя сонцю. Його плащ лежав поруч, і без нього він здавався менш грізним. Майже звичайним. Майже... своїм.

Коли Еліада підійшла, він не розплющив очей.

— Ти довго спала, — сказав він замість привітання. — Я вже почав хвилюватися.

— Ти? Хвилюватися? — вона сіла поруч, дотримуючись безпечної відстані. — Не знала, що ти на це здатен.

— Я сам не знав, — його губи торкнулася ледь помітна посмішка. — Доки не зустрів тебе.

Між ними повисла пауза. Фонтан тихо дзюрчав, і його вода виблискувала на сонці, мов рідке срібло. У саду пахло нічними квітами, які ще не закрили свої пелюстки, і десь високо в кронах дерев Меліан співав невидимий птах.

— Я говорив із твоїм батьком, — нарешті промовив Кассіан.

— Знаю. Фрейя сказала.

— Він не довіряє мені. І правильно робить. Але він вислухав. Я розповів про Морвена. Про його плани. Про те, що спів Аліделії — це не просто легенда. Це пророцтво, якого він чекав століттями.

— Яке пророцтво? — Еліада відчула, як серце стискається від передчуття.

Кассіан розплющив очі і подивився на неї — серйозно, без звичної іронії.

— Морвен вірить, що той, хто заволодіє серцем Аліделії, зможе керувати зорями. Запалювати їх. Гасити. І навіть більше — переписувати долі. Він хоче не просто врятувати свій народ, Еліадо. Він хоче переписати реальність. Створити світ, де Темна Корона панує, а світло підкоряється.

— Це божевілля.

— Так. Але це божевілля має армію, магію і століття підготовки. І тепер, коли Аліделія заспівала, він знає, що час настав.

Еліада підвелася, не в змозі всидіти на місці. Її думки кружляли, мов осіннє листя на вітрі.

— Але чому я? Чому саме я почула спів? Чому ти?

— Я думав про це всю ніч, — Кассіан теж підвівся, стаючи навпроти неї. — Пророцтво каже: той, хто почує і зрозуміє, знайде щасливу долю. Але що, як це не про одну людину? Що, як це про двох? Про тих, хто мають почути разом?

— Ти хочеш сказати, що ми... обрані? Разом?

— Я хочу сказати, що це не випадковість. Ти — світло. Я — тінь. Ти чуєш квіти. Я чую темряву. Ми — дві половини чогось більшого. Чогось, що може або врятувати світ, або зруйнувати його.

Він зробив крок до неї — і цього разу Еліада не відступила.

— Я не знаю, чи можна мені довіряти, — тихо сказав він. — Я все життя служив темряві. Я робив речі, про які ти навіть не хочеш знати. Але коли я почув твій голос там, на галявині... щось змінилося. Щось, чого я не можу пояснити.

— Спробуй, — прошепотіла вона.

Він підняв руку, і його пальці майже торкнулися її щоки — але завмерли в повітрі.

— Це схоже на те, ніби все життя я був сліпим, а тепер прозрів. Ніби я слухав тишу, а тепер чую музику. І ця музика... це ти.

Серце Еліади калатало так гучно, що вона була певна — він чує. Вона подивилася в його очі — срібні, глибокі, сповнені болю і надії водночас.

— Кассіане...

Але він не дав їй закінчити. Відступив, опускаючи руку.

— Твій батько має рацію, що не довіряє мені. Я небезпечний. Морвен досі тримає мене в руках — через клятву, через магію, через усе, що я є. Якщо він накаже мені... я не знаю, чи зможу опиратися.