Розділ 3

 Тіні під срібним деревом

До столиці вони дісталися на світанку.

Ель-Сільван пробуджувався повільно, мов велетенський звір, що потягується після довгого сну. Перші промені сонця пробивалися крізь сріблясте листя дерев Меліан, і ті починали тихо дзвеніти — ніжна мелодія, схожа на передзвін кришталевих келихів. Цей звук завжди заспокоював Еліаду. У дитинстві вона уявляла, що дерева співають колискову для всього королівства.

Але сьогодні цей дзвін здавався їй тривожним. Ніби попередженням.

Вони вийшли з лісу на головну алею, вимощену білим каменем, що світився в напівтемряві. Кассіан ішов на крок позаду неї — мовчазний, зосереджений, закутаний у свій темний плащ. Він накинув каптур, ховаючи обличчя, але Еліада знала: навіть це не врятує його від пильних очей вартових.

— Зупинися, — прошепотіла вона, обертаючись до нього. — Перш ніж ми увійдемо, я маю знати більше.

— Ти хочеш знати все тут і зараз? — його голос був стомленим. Усю ніч вони йшли без відпочинку, оминаючи стежки, де могли чекати слуги Морвена. — Можливо, спершу варто поснідати?

— Я серйозно, Кассіане.

— Я теж. Я страшенно голодний.

Еліада не стрималася — легка усмішка торкнулася її губ. Попри все, у цьому чоловікові було щось... людське. Або ельфійське. Щось справжнє.

— Мій батько — король Ельдаріон, — почала вона, ігноруючи його коментар. — Він справедливий, але суворий. Якщо він запідозрить у тобі загрозу, тебе кинуть до в'язниці ще до того, як ти встигнеш вимовити бодай слово.

— А ти?

— Що — я?

— Ти запідозрила в мені загрозу?

Еліада затримала подих. Дивилася на нього — на ці срібні очі, що зараз здавалися майже сірими у світлі світанку. На вольове підборіддя, на якому вже проступила легка щетина. На руни, що темніли на зап'ясті, ніби живі.

— Запідозрила, — чесно відповіла вона. — Але потім ти врятував мене. І тепер я не знаю, що думати.

— Це чесно, — він кивнув. — Гаразд, принцесо. Я розповім тобі все, що зможу, коли ми будемо в безпеці. А зараз — веди мене до свого батька. Чим швидше ми з цим покінчимо, тим краще.

— Покінчимо? — Еліада звела брову. — Ти говориш так, ніби йдеш на страту.

— Можливо, так і буде.

Він сказав це буденно, без драми, але в його голосі промайнула нотка гіркоти, від якої у Еліади стислося серце.

Вона розвернулася і рушила до брами.

---

Вартові впізнали її одразу — ще б пак, принцеса Ельдарії, яка зникла посеред ночі і повернулася на світанку босоніж, у подертій сукні та з чужинцем за спиною. Капітан варти, сивий ельф на ім'я Ореон, кинувся до неї з виразом жаху на обличчі.

— Ваша Високосте! Ми шукали вас усю ніч! Король у нестямі! Де ви були? Хто цей чоловік?

— Я була в лісі, — спокійно відповіла Еліада, хоча всередині все тремтіло. — А це — Кассіан. Він врятував мені життя. Я маю негайно поговорити з батьком.

Ореон перевів погляд на Кассіана, і його рука лягла на ефес меча.

— Він не ельф.

— Це я вже помітила, — Еліада дозволила собі крижану нотку в голосі. — Капітане, я сказала: він іде зі мною. Негайно.

Ореон вагався лише мить, але дисципліна перемогла. Він вклонився і зробив знак вартовим розступитися.

Коли вони проходили крізь ворота, Кассіан нахилився до її вуха і прошепотів:

— Принцеса вміє наказувати. Мені це подобається.

— Замовкни, — прошипіла вона, але відчула, як до щік приливає кров.

---

Тронна зала палацу Ель-Сільван була серцем королівства. Вона розташовувалася всередині найбільшого дерева Меліан, і її стіни були живими — кора переливалася золотим світлом, а крізь неї пробивалися тонкі гілки, всипані сріблястим листям. Підлога була викладена мозаїкою, що зображувала історію ельфів — від створення світу до останнього Срібного Повнолуння. У центрі, на підвищенні, стояли два трони — короля та королеви.

Король Ельдаріон уже чекав. Він стояв біля трону, схрестивши руки на грудях, і його обличчя було схоже на грозову хмару. Високий, величний, з волоссям кольору срібла, що спадало на плечі, і очима, такими ж глибокими, як у доньки. Поруч із ним стояла королева Ліанель — тендітна, але не менш грізна. Її погляд, спрямований на Кассіана, міг би пропалити камінь.

— Еліадо! — голос короля пролунав, мов удар гонгу. — Ти зникла посеред ночі! Без охорони! Без жодного слова! Ти хоч розумієш, що ми пережили?!

— Батьку, я...

— А це хто? — король перервав її, втупившись у Кассіана. — Чому від нього тхне темною магією?

Кассіан відкинув каптур. По залі пробіг шепіт — придворні, що зібралися навколо, побачили руни на його обличчі та руках, темний одяг, чужу грацію.

— Мене звати Кассіан, Ваша Величносте, — сказав він, вклоняючись — не надто низько, але досить шанобливо. — Я маг із-за меж вашого королівства. І я тут, щоб допомогти.

— Допомогти? — королева Ліанель ступила вперед. — Звідки нам знати, що ти не шпигун? Що ти не загроза?

— Бо якби я був загрозою, — спокійно відповів Кассіан, — ваша донька не стояла б зараз перед вами.

У залі запала тиша. Така глибока, що було чути, як дзвенить срібне листя за вікнами.

Еліада зробила крок уперед, стаючи поруч із Кассіаном.

— Це правда, — сказала вона. — Він врятував мене. Тієї ночі... я чула спів Аліделії.

Шепіт у залі став гучнішим. Хтось ахнув. Хтось прошепотів молитву.

— Аліделія? — король зблід. — Це неможливо. Вона не цвіла століттями.