Пролог

Пролог

Кажуть, що колись, на зорі світу, коли ельфи тільки вчилися розуміти мову вітру, а зорі були ще молодими й палкими, Місяць засумував. Його срібне світло здавалося йому надто холодним, а нічне небо — надто порожнім. Він дивився на світ унизу, де все мало пару: дерева шелестіли листям одне до одного, ріки зливалися в обіймах, навіть трави співали хором на ранковій зорі. І лише він, величний і самотній, плив у безмовній порожнечі.

І тоді з найглибшого смутку, змішаного з найчистішою любов’ю до світу, якого він не міг торкнутися, народилася квітка. Її пелюстки були виткані з місячного проміння, а серцевина бриніла, мов найтонша струна арфи. Назвали її Аліделія — Срібна Лілія. Місяць посадив її в самому серці найдавнішого лісу, сподіваючись, що колись вона подарує йому голос, якого він так прагнув.

Але справжнє диво ховалося не в її неземній красі. Лише раз на кілька століть, у ніч, коли Місяць ставав ідеально круглим і наливався текучим сріблом — у ніч Срібного Повнолуння — квітка пробуджувалася. Вона розкривала свої пелюстки, і з її глибин линув голос. То була не просто мелодія — то була сама суть мови трав, пісня, яку могли почути лише обрані. Легенда свідчила: той, хто почує спів Аліделії і зрозуміє його, віднайде свою щасливу долю, і жодна темрява не торкнеться його серця. А на небі спалахне нова зоря — така яскрава, що розжене найтемнішу ніч.

Минали епохи. Ельфи співали пісні про Срібну Лілію, та ніхто з живих уже не чув її голосу. Квітка стала міфом, красивою казкою на ніч. Але в давніх пророцтвах, викарбуваних на каменях Храму Зоряного Вітру, було сказано: прийде час, і народиться та, чия душа резонуватиме з музикою зірок. Принцеса, яка розуміє не лише слова, а й тишу між ними.

І тоді Аліделія заспіває знову. Не для одного, а для двох. Бо справжня доля ніколи не буває самотньою.