Розділ 4

Обід та нова інформація

Обідала я одна у великій залі. Навколо бігало чимало слуг, але ніхто з вельможних хазяїв так до мене й не приєднався. Дворецький іноді зазирав у двері, кидав грізний погляд на слуг – і знову кудись зникав. Прислужували мені, накладаючи до тарілки їжу, двоє мовчазних лакеїв, чоловіків років за п’ятдесят, у яскравих червоних лівреях... А з моїх особистих слуг в залі були присутні дівчата Мірабели: на фоні білих стін, біля яких вони мовчки стояли увесь той час, поки я обідала, їхні яскраво-руді голівки полум’яніли екзотичними квітами.

Я, до речі, помітила у всіх в палаці якусь дивну пристрасть до червоного одягу. І Жанко був у червоній сорочці, і дворецький, і переважна більшість слуг. Може, це якийсь особливий одяг? Щось означає? Я про це не читала.

Мене трохи нервувала й дратувала надмірна увага з боку прислужників, які намагалися випередити мій кожен крок, вірніше, кожен рух рукою: куди б не потяглася моя долоня, мені одразу ж накладали в тарілку те, чого хотіла. Але вирішила не звертати увагу. Натомість пильно роздивилася посуд на столі. Він був схожим на звичайний, такого і в нас удома багато. Невже весь зачарований? Я покрутила в руках виделку, розглядаючи, й поклала на стіл.

Почала думати про принца Джонатана-білого. Заборонила собі про нього думати. Але й про Джонатана-чорного думати не хотілося. Вже закінчуючи трапезу, я прикликала до себе одну зі служниць, Мірабелу-білу, яка топталася біля стіни в очікуванні моїх наказів. Так вони з сестрою і простояли увесь обід, бо в мене не було жодних додаткових бажань.

- Кажуть, вхід і вихід до палацу зачарований, потрібен дозвіл. Де ви берете його, щоб вийти назовні? – спитала я у дівчини.

Та здивувалася цьому питанню, але відповіла:

- Зранку дворецький Гомер дає дозвіл тим зі слуг, кому в справах потрібно виходити з палацу. А ми знаходимося тут увесь час. Маємо кімнати для челяді, там мешкаємо. Але один раз у тиждень у нас є вихідний, тоді можемо теж отримати дозвіл і вийти в місто, відвідати рідних, погуляти...

Мої здогадки були правильними: Мірабела-біла виявилася дуже балакучою дівчиною. Як, напевно, і її сестра, в якої аж очі блищали, так вона хотіла доповнити розповідь сестри додатковою інформацією. Але її ніхто не питав і не давав слова, тому мовчала. Справді, тут був гарно вишколений персонал.

Я зрозуміла, що в моїй кімнаті нам буде спокійніше й вільніше порозмовляти. Кивнула дівчатам Мірабелам, покликала за собою, і ми повернулися до моїх покоїв. Тут знову спитала про те, що цікавило.

І коли ще й Мірабела-чорна отримала дозвіл говорити – то я дізналася чимало нового. Поступово вималювався новий план втечі з королівського палацу.

Дозвіл слугам давав дворецький з найвищої волі королівського канцлера, котрий займався всіма господарськими та фінансовими справами не лише палацу, але й усього королівства. Звичайно, канцлер був дуже заклопотаною людиною, і було б смішно, якби він кожного ранку сам приходив і давав чи не давав дозвіл кожному зі слуг для виходу з палацу. Тому дворецький мав спеціальну магічну печатку, яку ставив тому зі слуг, яким дозволялося залишати палац на певний час. Як правило, від ранку до вечора вони могли спокійно проходити крізь зачаровані двері будівлі. Під вечір дозвільний знак зникав – і той, хто не встигав повернутися на роботу вчасно, отримував або жорстоке покарання за порушення правил, або його взагалі звільняли. Платили в палаці чудово, робота була престижна, тому всі слуги бездоганно дотримувалися дозвільних вимог. Вивести з собою слуги нікого не могли - мали не той рівень дозволу. Бо існував ще інший тип печатки - спільний. Такі мали принци, канцлер, король... Саме вони могли вводити чи виводити кого-небудь з палацу.

"Он воно що!", - подумала я. Якось добратися до тієї печатки, поставити собі знак і втекти! Треба по-хитрому порозмовляти з дворецьким. Можливо, проникнути туди, де він тримає свою магічну печатку. Ясно, що вийти з кимось у мене не вийде: король і Джонатан-білий одразу ж відпадають, я їм потрібна для укладання шлюбу. А от канцлер і Джонатан-чорний... Треба буде познайомитися з тим канцлером, якщо не вийде викрасти печатку в дворецького. Джонатан-чорний буде, звичайно, останнім, до кого я звернуся з таким проханням. Це вже на крайній випадок... А для початку все треба розвідати. Цим і вирішила зайнятися по обіді.

Я відпустила дівчат Мірабел, залишившись, нарешті, одна, і тільки хотіла вирушити на пошуки дворецького, як прийшли пані Термантії. Сповістили, що мають зайнятися моїм гардеробом. На сьогоднішню вечерю я маю прийти в святковому вечірньому одязі, бо буде присутнім сам король Фредерік-білий. Що ж, відмовитися не могла, бо й справді, взяла з собою буденні сукні, не збиралася тут красуватися перед принцом, котрого зненавиділа ще вдома. А щоб справді втекти, організувати все так, щоб не викликати підозр, треба було вести себе покірно й слухняно. Я й так он перед Джонатаном-білим необачно розкрилася. Тепер йому буде важко сприймати мене безмозкою красунею, як чоловіки сприймають жінок. Ну, нічого, якось викручуся. Тобто, на вечерю я піду, вдягнуся, як належить принцесі й майбутній невістці короля, все зроблю правильно, а там зорієнтуюся на місці. Дворецький нікуди не дінеться. Попереду буде ще ціла ніч. Бо я все-таки хвилювалася за те весілля, котре призначили на завтра. Для чого такий поспіх? Я не розуміла. Це трохи сплутувало мої плани на втечу, не давало підготувати все ґрунтовно й напевно.

Тож до самого вечора жінки-служниці робили заміри, дві спеціальні кравчині поряд зі мною магічно одразу ж зшивали святкову сукню, дівчата Карени крутилися й робили мені зачіску, бо знали, як я люблю...