Розділ 3

Знайомство з блазнем Жанко
В королівському замку Мікстеї все було майже так, як і в нас, у Феранії. В коридорах широкі вікна, на підлозі гаптовані килими... Стіни обвішані портретами королів та королев з їхніми братами чи сестрами, а також спареними дзеркалами – спеціально для близнюків.

Саме перед подвійними дзеркалами, які завжди складалися з двох частин, мені ставало якось не по собі і самотньо. Я уявляла, як би це було, якби моя сестра не померла, а зосталася жива. Ось зараз я стояла б тут, біля дзеркала, і ми дивилися б на себе, кожна у свою половину. Однакові, але й, мабуть, повністю різні... Як, наприклад, різні принци Мікстеї, хоча схожі зовнішньо. І ми приїхали б, мабуть, сюди обидві. Не мабуть – а точно! "І кого б із нас першу почав мацати своїми вимогливими руками принц Джонатан-чорний? – подумалося мені. - Кому б із нас він першій задер би поділ, щоб погладити ноги?". Стало смішно. А ще, ми обидві були б нареченими принца Джонатана-білого. Ця думка мене чомусь роздратувала.

Звичайно, добре, коли є сестра, але в деяких випадках мене тішило, що її в мене немає. Я розглядала в дзеркалі юну дівчину, привабливу, з приємними вигинами тіла, з тонкою талією й гордо піднятою головою. Чорне довге волосся було укладене в просту зачіску, блакитні великі очі, обрамлені довгими віями, дивилася ясно й наївно. Це завжди обманювало людей, котрі через очі, схожі на лялькові, вважали, що я так само тупа, як порцелянова лялька. Так, я була справді схожа на ляльку – гарна, тонка, висока... Але хто знав мене ближче – швидко забував це порівняння, бо принцеса Еделіна-сіра була непередбачувана й дивна. Я теж іноді дивувалася сама собі. Мабуть, у мені залишалася частина моєї померлої сестри, бо мій переважно врівноважений і спокійний характер іноді змінювався вихорами й вибухами! Це бувало рідко. Але бувало.

Я відвела очі від дзеркала, скосила погляд на другу його половину і здригнулася: побачила віддзеркалену людину, що стояла біля мене.

- Це ти наречена принца Джонатана-білого? Еделіна-сіра? – спитав чоловік, який був одягнений у дивний наряд. Саме його я побачила у дзеркалі.

- Так, - кивнула я. – А ви.., - протягнула, вже здогадуючись, хто це.

- Так, я блазень, - посміхнувся чоловік. – Але зараз не на роботі. Обід. Тому можна, я не буду жартувати? – він знову продовжив заплітати своє довге волосся в косу.

Воно вибивалося з-під смішного яскравого ковпака, розділеного на чотири звисаючі частини. На кінці кожної з них теленькав маленький дзвоник. І як я не почула, як він підійшов? Адже дзвоники повинні дзенькати при кожному кроці? Ох, я часто, коли задумаюся, нічого не чую і не бачу навколо! Яскравий одяг чоловіка різав очі: простора червона сорочка з гігантськими золотими ґудзиками сягала трохи нижче пояса, широкі зелені бриджі опускалися до середини литки і там були закріплені золотими запонками. На ногах чоловік мав вузькі червоні черевики з закрученими носками, які спеціальною шнурівкою прив’язували цей носок до ноги.

- За кожен вдалий жарт мені платять. А ти поки що тут ніхто, і невідомо, чи є в тебе гроші, - посміхнувся він. – Крім того, одразу ж попереджаю, що я звертаюся до всіх на «ти», такий маю привілей. Звикай.

Він облишив заплітатися й оцінювально зміряв мене поглядом.

- Гарненька. Шкода, що сіра. До таких тут ставляться дуже презирливо. Це м’яко кажучи. Наскільки пам’ятаю, у палаці лише двоє сірих – я і верховний канцлер Паст. Ну, ще ти з’явилася. Ласкаво просимо в нашу цікавеньку компанію. В наше оригінальне тріо. Канцлер ненавидить мене всім серцем. Гм. От не знаю, як він ставитиметься до тебе. Ти наче наречена принца й майбутня королева. З іншого боку – ти будеш лише номінальна королева. Адже тут всім заправляє Паст. Думаю, якщо триматимешся нижче трави й тихше води – то він просто тебе не помічатиме

Купа інформації, яку висипав на мене цей чоловік, посипалася, як горох із дірявого мішка. Я спитала, помовчавши:

- Як твоє ім’я?

- Жанко.

- Жанку, чи можна вийти з палацу непоміченою? Я хочу... помилуватися вашими чудовим мостами зблизька. А от королівського палацу зовсім не знаю. Може, покажеш? – блазень здавався мені достатньо розумним і таким, що одразу ж не побіжить розповідати про мої спроби втекти принцові Джонатану-білому. Бо це було зрозуміло.

Він зареготав, здогадавшись, бо все й так лежало на поверхні.

- Хочеш утекти? Молодець! Я б теж втік, якби міг. Але в тебе нічого не вийде!

- Чому ж? – здивувалась я.

- Ходімо, спробуєш! – махнув мені рукою Жанко. – Навіть цікаво, що з цього вийде.

Він почимчикував по коридору, так і не доплівши до кінця свою косу. При ходьбі вона смикалася, а потім розсипалася, і вже в кінці нашого шляху блазень знову мав розсипані світлі пасма на плечах.

Ми пройшли коридором, спустилися на перший поверх і завернули вліво. Зупинилися біля непримітних дверей під сходами, що вели на другий поверх палацу (мої апартаменти були на третьому).

Жанко прочинив двері, за якими я побачила доріжку, що вела углиб парку.

- Ось. Ця стежка веде до чорного ходу на задвірках палацу. Пройдеш парком, вийдеш до огорожі, там є кована хвіртка. Незамкнена. І ти вільна, - він знову розсміявся.

Посмішка в блазня була приємна, але сумна. Ще й зараз скривлена скепсисом. Він не вірив, що я зможу втекти.