Розділ восьмий

Катерина

Прокинувшись, я навіть подумала, що знаходжусь все ще в гостях у Ладорських, а увесь шалений темп університету мені наснився. Довкола пахло Мироном, так сильно і так приємно, ніби я лежала в його обіймах.

Я поворухнулась… І усвідомила, що у мене на талії лежить чужа рука. Швидко озирнулась і затиснула рот долонею, аби не закричати.

Поруч справді лежав Мирон.

– Що, стримуєш крики захвату, що все-таки пробралась до мене в ліжко? – хитро поцікавився він. – Не варто. Мені подобаються гучні дівчата.

– Господи, – видихнула я. – Що я тут роблю? І де я взагалі?!

Я про всяк випадок зазирнула під плед, яким була вкрита. На щастя, увесь одяг виявився на місці. Звісно, м’ятий трохи, але це найменша проблема з усіх можливих.

– У мене в кімнаті в університетському гуртожитку, – повідомив задоволено Мирон. – Вчора заснула просто біля ноутбука. Приходжу я на роботу, а моя заспана помічниця лежить і слину пускає на ноутбук.

Я мимоволі знов потягнулась до губ, аби витертись, а тоді відсмикнула руку, зрозуміла, що Мирон просто дражниться.

– Чому ти мене просто не розбудив?! – обурилась я. – І не відправив геть? А якби мене тут комендант побачив?!

– Четвертий поверх не перевіряють, – зазначив Мирон. – Тим паче, ніхто не став би заходити до одного з найкращих студентів курсу, спадкоємця імперії Ладорських… Так що не переживай, нічого тобі не загрожувало.

Я швидко вискочила з ліжка.

– Все одно!

– Ти так мило спала, – нахабно посміхнувся Мирон, – що я не міг відмовити собі в задоволенні все-таки лишити тебе тут, Катерино. Крім того, у винагороду за чесну та відповідальну працю ти отримала бонус у вигляді моїх божественних обіймів.

– Та пішов ти! – обурилась я.

– Оце така чорна невдячність, – зітхнув хлопець, але явно не образився. – Гаразд, можеш йти. Чекаю тебе сьогодні після четвертої, продовжимо працювати.

Нагадування про наші робочі стосунки були мов холодний душ. Я нарешті перестала сердитись, зрозуміла, що Мирон має повне право навіть покарати мене за те, що я не все доробила і банально заснула.

– Пробач, – пробурмотіла я, – не знаю, чому так вирубило…

– Бо відпочивати треба. І тобі правда пора покінчити з тенісом, – зазначив Мирон. – Бо професійний спорт не впишеться в графік. Гаразд, йди. А то ще на заняття запізнишся.

Я кивнула, не знаючи, що ще сказати, і швиденько кинулась геть. Треба терміново повернутись до кімнати і привести себе до ладу… Хоч би ніхто дорогою не побачив!

Мені пощастило, я не зустріла нікого, окрім Мирослава Птахи, Сониного нареченого. Тому явно було плювати, звідки і у наскільки м’ятому вигляді я виходжу, хлопець лише кивнув, вітаючись, і пройшов повз. Я кивнула у відповідь і рвонула на другий поверх, до нашої з Сашею кімнати.

Там мені пощастило вже не настільки сильно. Алекс сиділа на ліжку і фарбувалась, зиркаючи в дрібне дзеркальце; забачивши мене, вона швиденько відкинула свій кушон і збудженим, нервовим голосом видихнула:

– Я ледь себе за ніч не з’їла! Куди ти поділась після тенісу? Де була? Чому не прийшла ночувати? Я потребую деталей! Негайно!

– Ой, Саш, та які деталі, – відмахнулась я. – У Мирона ночувала.

– О. Мій. Боже! – охнула вона. – Неймовірно! У вас щось… Ну? Було?

– Ага. Пристрасна робота над розрахунками, а потім мене ще й вирубило за комп’ютером. Мирон на якусь зустріч ходив… Дідько, я навіть не спитала, як все пройшло, – я струснула головою. – Коротше, Саш, я просто з ніг валюсь через цю роботу, та й усе. Нічого більш інтимного. Вибач, я в душ, треба привести себе в порядок.

Я сподівалась, що, доки буду в ванній, Алекс встигне забути про те, наскільки їй цікаво дізнатись всі подробиці. Але де там! Здається, вона ще більше збадьорилась за час моєї відсутності і вимогливо заявила:

– Ти повинна все мені розповісти! В деталях! О, а що це в тебе на щоці? Мирон що, тебе подряпав? Та ну… Мій брат тебе вдарив?! Ні, він не міг…

Триклята Ліда, вона могла принаймні шантажувати мене, не лишаючи слідів… Алекс не перша, хто про це питає.

– Ні, звісно ж, твій брат не перетворюється на скаженого кота і не намагався видерти мені очі, – заперечила я. – Це не він. Так, випадковість. Забудь.

Саша б це так просто не лишила, проте її перебила трель мобільного телефону. Я зраділа, бо дзвінок означав перерву в нашій розмові.

Якщо він триватиме досить довго, можливо, ми підемо на заняття, розійдемось по різних аудиторіях, а до обіду цікавіть подруги трохи зменшиться. Добре було б!

На екрані смартфона висвітилось обличчя мого тата. Це було дивно, адже він майже ніколи не телефонував мені, принаймні з того часу, як я навчалась в університеті.

Серце ледь в грудях не стало. Востаннє він дзвонив, коли бабуся до лікарні потрапила.

– Алло, – видихнула я, швидко взявши слухавку.

– Катю, – голос батька був геть могильним, – у нас біда.