Розділ сьомий

Катерина

За канікули я встигла трохи забути, наскільки складно буває в нашому університеті, але перший же тиждень дозволив мені згадати, що це геть невесело. Пощастило, що роботу мені дав Мирон, і він усвідомлював, наскільки напруженим може бути графік, тому не напирав по повній. Будь-хто інший просто звів би мене з розуму в повний робочий день.

Причому за набагато менші гроші.

Проте навіть так я ледь встигала їсти і спати. Про будь-який відпочинок навіть не йшлось. Втома важким тягарем лягала мені на плечі. Доки я кидалась від однієї задачі до іншої, ледь-ледь розгрібаючи те навантаження, що у мене з’явилось, всі інші якось будували особисте життя, жартували, відпочивали. 

Раніше я любила обов’язкові заняття спортом, але зараз почала ставитись до тенісу, мов до ще однієї трудової повинності. Тренер не пропустив це повз увагу.

– Катерино! – роздратовано вигукнув він, коли я вкотре пропустила Сашину подачу. – Ну, що це таке? Ти ж була така сильна ще до канікул! Перехворіла, чи як? Брала б приклад з Олександри або Софії, я вже думаю, чи не посилати їх на змагання! А збирався пропонувати твою кандидатуру.

Колись, може, мене і засмутила б така заміна, але зараз я лише втомлено похитала головою.

– Вибачте, – розвела я руками. – Поганий день. І з мене справді вийде поганенька учасниця змагань, тож, якщо ви розглядаєте когось іншого на це місце, то буде на краще.

– Катерино! Справжні спортсменки не здаються!

Я втомлено глянула на тренера. Колишній професійний тенісист, він зараз вважав, що всі ми ходимо в цю секцію для того, щоб досягати відповідних результатів.

Але ж багато для кого це просто розвага. У мене раніше добре виходило, тепер не дуже, але у нас оцінка ставиться за участь, а не за успіхи.

– Я не можу виправдати ці ваші очікування, – розвела руками я. – І зараз маю дуже велике навантаження. Думаю, я просто сильно втомилась.

Викладач явно не це хотів почути. Погляд його став ще сердитішим, проте я вперто проігнорувала його. Не треба тиснути на почуття провини, воно в мене майже відключилось.

Мене зараз набагато більше цікавив добробут сім’ї, в першу чергу бабусі, аніж якісь змагання з тенісу, про які я вперше чую.

– Спробуй ще раз, – наполегливо звелів тренер.

Я зручніше перехопила ракетку та спробувала зосередитись на м’ячі, проте в голові гуділа думка, що участь у змаганні вимагатиме додаткової практики, тренувань, а на мені висить кредит, який треба виплачувати, і це перший пріоритет.

Та й втрачати свої позиції у навчанні я не збиралась. Зрештою, в цей університет надто важко було потрапити. Я отримувала стипендію, як краща студентка спеціальності на своєму курсі, мала бюджетне місце, точніше, грант, який вигризла фактично зубами, і що, тепер просто опущу руки і дозволю собі здатись? Хай той теніс…

М’ячик влетів прямісінько мені в голову.

Я ойкнула і завмерла, не одразу зрозумівши, що трапилось. Тоді потягнулась до голови і потерла лоб. Боліло ніби не дуже сильно, напевне, і гулі не буде, якщо швидко прикласти холодне…

– Катерино! – тренер явно обурився. – За півтора роки я жодного разу не бачив, щоб ти так легко здавалась… принесіть хтось лід, швидше!

Сашка збігала за пакетом льоду, і я приклала його до голови, хоча насправді думала, що це може і не знадобитись. Рука миттю змерзла, не дивлячись на те, що лід загорнули у рушник. По зап’ястку вже стікали неприємні холодні краплі.

– Я б радив тобі переглянути пріоритети, – тренер завис наді мною, схрестивши руки на грудях. – Ти себе загубиш, якщо продовжуватимеш в тому ж режимі, Катерино.

– Зараз це неможливо, – заперечила я. – Те, що для мене настільки важливе, не можна ані відкласти, ані перенести.

А теніс – можна.

Він розчаровано зітхнув.

– Гаразд. Сьогоднішнє завдання я тобі зарахую, можеш іти перевдягатись. Але якщо не збираєшся братися за розум та повертати колишню форму, краще тобі змінити секцію просто зараз.

Я кивнула. Може, піти на плавання? Там майже ніхто не займається, можна в розслабленому режимі два рази на тиждень плавати у басейні, отримувати свій плюсик, відпочивати… і ніхто слова кривого не скаже. А з ракеткою нехай хтось інший гасає.

Тягнути лід з собою я не бачила жодного сенсу, тож просто лишила його на лавці, а сама повільно рушила до роздягальні. В голові спалахнула радісна думка, що я могла б зараз відпочити, бо маю зайві півгодини. Посидіти на лавці спокійно, відпочити…

Тільки треба швиденько прийняти душ і перевдягнутись.

З цим наміром я вже підхопила свій рушник та повернулась у напрямку душової, але не зробила ані кроку.

– А-ну стій, – гукнули мене.

Я спинилась, озирнулась і з подивом зрозуміла, що до мене прямує Лідія Яцько.

– Треба поговорити, – заявила дівчина, хапаючи мене за лікоть та стискаючи пальці так сильно, що я й не сумнівалась: вона залишить купу синців. – І це дуже серйозно.

Я сіпнулась, намагаючись вивільнитись, та де там. Лідія виявилась значно сильнішою, аніж я думала, і фактично потягнула мене за собою.