Розділ п'ятий

Катерина

Я очікувала, що після презентації стане трошки простіше, але дуже дарма. Виявилось, що роботи стане тільки більше, адже тепер, коли проект Мирона затвердили, він мусив відточити всі деталі та задумуватись над тим, як це краще реалізувати.

Тягар відповідальності явно робив характер Ладорського паскуднішим. Ну, або справа була в моїй присутності і в його шаленому бажанні виставити мене за двері.

– Мироне, – обережно промовила я, – слухай, щодо твого проекту…

– Принеси мені кави.

– Я вже приносила тобі каву, – нагадала я, підсуваючи до нього чашку, яку принесла десять хвилин тому, але він так і не взяв її до рук. – У мене є одна ідея, як підвищити ефективність.

– Мені без кави не думається, а ця вже холодна. Зроби гарячу.

– Це вже третя чашка…

– І жодного разу ти не змогла зробити те, що мені подобається, – скривився він. – Заміни.

– Мироне…

– Ніхто не казав, що тобі буде легко зі мною працювати, – він кинув на мене злий і водночас випробувальний погляд. – Я хочу нормальну каву. Йди зроби її, а потім поговоримо на тему твого оновлення. І додай мені пів ложки цукру. Не більше і не менше.

– А потім ти вислухаєш?

– Якщо мені сподобається? Присягаюсь. Зможеш викласти всі свої ідеї, – запевнив він мене з таким виглядом, що я анітрохи не сумнівалась: заверне гарантовано.

Паразит кавовий.

Однак у мене не було іншого вибору. Все, що я могла – це просто підкоритися. Зрештою, я сама обрала собі цю роботу, мені потрібні гроші і допомога Мирона, отже, я маю не обурюватись, що він просить від мене занадто, а просто виконати завдання.

Чи варто уточнювати, що я вже геть втомилась постійно переробляти каву за його вимогами і знала, що він просто знущається?!

Скривившись та відібравши у нього забракований напій, я повернулась до дверей. В спину мені полетів голос Мирона:

– Зазвичай особисті помічниці терплять ще й не такі капризи! Я, наприклад, не буджу тебе серед ночі і навіть жодного разу не вимагав зігріти мене холодною зимою…

Я озирнулась.

– Кава якраз тепленька. Вилити на тебе?

– Я мав на увазі загорнути мене у плед, а не те, що ти сам собі подумала.

– А що я собі такого подумала? – мені геть не хотілось відповідати, що в голові миттю спалахнули… гарячі фантазії. Мирон був занадто гарним хлопцем. І ці його блискучі очі, що зараз впивались у мене…

– Що хочеш вилити на мене каву, – посміхнувся він. – Йди. І пам’ятай про пів ложки цукру.

Я кивнула, вийшла нарешті з його кабінету в офісі – батько навіть виділив Миронові приміщення, аби той не працював вдома, а звикав до цього місця і міг робити запити оперативно, а не постійно дзвонити комусь, – і вже в коридорі втомлено застогнала. Він доведе мене до сказу. Але який вибір? Скоритися та виконувати чергове завдання, і ніяк інакше, бо це моя робота, і я отримую за неї гроші.

А ще мені цікаво. Я не хотіла визнавати це при Миронові, але насправді мені хотілось дізнатись більше, заглибитись у деталі, ознайомитись з різноманітними нюансами і справді докласти свою руку до його проекту. Ладорські намагались вийти на ринок побутових пристроїв, і зараз Мирон саме намагався докрутити нюанси чергового роботизованого домашнього помічника.

Шикарна ідея. Може, і каву б самостійно подавало…

Я ледь стрималась, аби замість цукру не досипати солі, але все-таки повела себе, як доросла зважена людина, і принесла Миронові правильний напій. Уже з його погляду, проте, було цілком очевидно, що він не збирається спокійно пити.

Знов зробив лише один крихітний ковточок та скуйовдив своє світле волосся. Так звабливо… На жаль, зараз я навіть не могла ним милуватись, настільки сердилась.

– Ні, це не підходить, – Мирон відсунув від себе чашку. – Зроби ще раз так само, але додай менше цукру.

– Тут всього пів ложки, – зазначила я. – Як ти й казав.

– Отже, я неправильно оцінив свої бажання, – знизав плечима він. – Принеси тоді зовсім без цукру. І гарячішу. Не знаю, постарайся якось зберегти температуру. Давай.

Я ледь не зашипіла від гніву. Та він знущається!

Найсмішніше, що я навіть не сумнівалась в тому, що Мирон робив це все спеціально, аби тільки зайвий раз мене підколоти та піддражнити. Він буває просто нестерпним!

А я не могла йому жодним чином відповісти. Бо він моє начальство.

– Ти ще тут? – Мирон помітив мою заминку. – Катю, не зависай. Мені швидко потрібна моя кава.

– Слухаюсь і корюсь, – прошипіла я крізь зуби. – Тиран білявий, – останнє пробурмотіла вже собі під ніс, але, судячи з веселого самовпевненого хмикання, Мирон все почув.

Ну й нехай. Мені яке діло до того, чує він щось чи ні, він прекрасно знає, якої я про нього думки! І це не змушує його поводитись інакше, навпаки, тільки підштовхує до ще паскуднішої поведінки.

Зла до крайнощів, я смикнула на себе двері… І застигла на порозі. Бо в коридорі стояла Лідія Яцько, як і за минулої нашої зустрічі, неймовірно гарна, можливо, трохи дурненька і явно налаштована зваблювати Мирона ще радикальніше, судячи з сукні, яку вона надягла серед зими.