Розділ четвертий

Катерина

Мирон не збрехав, він справді офіційно оформив мене своєю помічницею. Вчора я навіть встигла заїхати у банк та завезти всі потрібні документи. Поки що питання про конфіскацію нашої квартири було відкладено, і я могла видихнути з полегшенням.

Доки у мене є робота, я можу не турбуватись про квартиру.

Звісно, Мирон не стримався від ще кількох уїдливих коментарів. Звісно, йому зараз було легко судити, обурюватись, що батько взяв кредит під заставу квартири, хоча сума була значно меншою, аніж ціна нашого житла. Навіщо, чим він думав?

Та якби ж я знала! Це ж не я оформлювала той кредит, не я схвалювала батькові рішення, мені вони теж видавались не найкращими на світі, але тепер нічого не поробиш.

Потім ми працювали над презентацією. Мирон навіть не намагався здійняти мене на кпини, ніби усвідомив, що від того, як складеться наша співпраця, залежить результат його проекту, не мого. В його інтересах було ставитись до мене з повагою.

Ну, або я просто вигадала для себе гарне пояснення, якому сама ж намагалась вірити.

Ночувала я знов в гостьовій кімнаті. Серед ночі прокинулась від відчуття, що на мене хтось дивиться, проте, коли ввімкнула світло, зрозуміла, що я на самоті.

Що ж… Якщо я геть поїду мізками, винен в цьому буде Мирон Ладорський, поза всякими сумнівами. І кредит, що так невдало впав саме мені на голову. Здуріти можна…

Зранку хвилювання тільки посилилось. Я ще надто мало знала про проект Мирона, аби нормально виступати, і, хоча він сказав, що працюватимемо ми в парі, я все ще переживала, що щось провалю.

Ми вдвох приїхали до великого офісного центру Ладорських, піднялись до конференц-зали, і зараз я саме розкладала папки з роздрукованою презентацією. Зупинилась біля одного з крісел і зазначила:

– Мені здавалось, в такій багатій компанії мали вже б видавати кожному гостеві персональний планшет.

– Ага. А потім ці гості щось туди вставлять, і у нас полетить вся мережа, – скривився Мирон. – Знаєш, спілкування з Мирославом дало мені зрозуміти одну важливу річ: папірець не можна хакнути. Хочеш, аби тобі в систему не запхали зайвий вірус – не підпускай гостей до техніки.

– Я думала, будуть твої батьки?.. Хіба ні?

– Не тільки, – заперечно хитнув головою він. – Так що постарайся викластись на повну, Катю. Якщо ми провалимо цей проект, то про роботу можеш забути.

– Я не сумніваюсь, що ти мене звільниш.

– Я сам все втрачу, – заперечив цілком серйозно Мирон. – А коли в мене не буде цієї роботи і цього проекту, то куди мені тебе брати? Хіба що самому гасити одним платежем твій кредит.

– Ти вже говорив, що для тебе ця сума, мов чхнути, – закотила очі я, а потім, зрозумівши, як це прозвучало, поспішила додати: – Звісно, я не пропоную тобі платити за мене. Дякую вже за те, що взяв на роботу.

Він закотив очі.

– Так-так, мільйон правильних фраз від правильної дівчинки. Знаєш, може, я б і погасив увесь ваш кредит, але для цього тобі доведеться зробити щось трішки більше, аніж просто влаштуватись до мене на роботу.

З цими словами він повернувся до підготовки презентації.

Ми майже не розмовляли, так, лише перекидались кількома словами аж до того моменту, доки не почали збиратись майбутні слухачі. Першими прийшли Валентин Вадимович та Ірина Семенівна, Миронові батьки. Мене вони навіть не помітили, і Мирон лише махнув рукою, коли я спробувала зробити крок вперед, аби привітатись. Здається, це означало, що краще і не лізти їм під руку, все одно не оцінять.

Що ж… я не вважала, ніби маю право з ним в цьому плані сперечатись, тож слухняно повернулась до своїх занять, налаштовувала режим демонстрації екрану, бо проектор все не хотів бачити ноутбук. Добре мати технічну освіту, принаймні розумієш, що вони ще хочуть.

Підтягувались і інші. Я впізнала тільки Галину Ладорську, Миронову бабусю, і його дядька Кирила, якого, щоправда, знала тільки з оповідей Алекс. Ще було кілька літніх чоловіків, років під шістдесят, про яких я в житті нічого не чула, та, несподівано для мене, дівчина років двадцяти, молода чорноволоса красуня.

Якщо я хоч щось розуміла в цьому житті, то ця незнайомка одразу ж зацікавилась Мироном. І хоч визнавати це було гірко, я усвідомлювала, як би гарно вони виглядали разом. Напевне, вона була тут не в якості секретарки, а як донька одного з отих багатіїв, що впливатимуть на долю Мирона. Інакше чого б її покликали? Або, може, молода генійка?.. Я навіть не знала, який варіант зачепив би мене більше.

Валентин Вадимович підійшов до сина перед самою презентацією та промовив:

– Постарайся не підвести. Сподіваюсь, ти всі нюанси проконтролюєш, синку, – він поплескав його по плечу, а тоді додав: – Ліда Яцько, донька Сергія Степановича, сьогодні теж тут. Вона могла б тобі потім допомогти. Або навіть зараз.  

– В цьому нема жодної потреби. Я виступатиму разом зі своєю помічницею, – промовив Мирон. – З Катериною.

Здається, я на фізичному рівні відчула, як люто впивається в мене поглядом Валентин Вадимович. Можливо, я помиляюсь, але враження таке, ніби він зовсім не задоволений вибором власного сина та волів би, щоб я не мала жодного відношення до його сім’ї.