Розділ другий

Катерина

Відкриваючи потрібні файли на ноутбуці та розкладаючи довкола папірці, що видав мені Мирон, я відчувала, як лихий погляд впивається десь мені між лопаток. Відчуття було таке, ніби мене намагаються просвердлити поглядом, ще й так вперто, ніби я щойно пограбувала велику компанію і намагаюсь пронести мільйон доларів під одягом.

Оце так прийняття на роботу! Вляпалась, далі просто нікуди!

Мирон мені не довіряє, це зрозуміло і певною мірою навіть логічно. Проте, якщо йому справді потрібна помічниця – а інакше звідки б взялось нормальне, реальне завдання? – це ж означає, що я маю шанс, правда?

Або після випробування він просто знайде привід познущатись наді мною ще трохи, а тоді вижене і скаже більше ніколи не повертатись.

– Щось я не чую, – заявив Мирон, – як твої пальці стукочуть по клавіатурі. Ти збираєшся робити завдання?

– Я думаю, Мироне, – відповіла я максимально спокійно. – Намагаюсь сконцентруватись.

– На тому, як шукатимеш гроші після того, як не впораєшся з презентацією?

– Дякую за неймовірну віру в мене, шефе, це дуже надихає, – озвалась я скептично. – Обов’язково напишіть книгу про методи мотивації, думаю, вона стане бестселером.

Мирон гмикнув.

– Ніхто не змушує тебе працювати на мене. Катерино. Скажи моїй сестрі, що не хочеш цієї роботи, і все, вільна. Ми можемо навіть не перетинатись.

– Я не хочу цієї роботи, – з натиском промовила я, – але це геть не означає, що вона мені непотрібна, Мироне. Заради своєї сім’ї я багато на що готова. Проте було б супер, якби ти перестав подумки вирізати у мене на спині віконце поглядом. Хочеш подивитись, наскільки брудна кров тече в моїх жилах, чи як?

Мирон нахабно розсміявся.

– Ага, прикидую, скільки нирок тобі треба мати, щоб покрити ті витрати, що понесе через тебе моя сім’я. Десять? Двадцять?

– Йди до біса.

– В пеклі я буду королем. Богом!

– То навряд. – буркнула під ніс я, намагаючись зосередитись на тексті.

– Хочеш перевірити?

Перевіряти я зовсім не хотіла, і без того набалакала достатньо, щоб зараз просто зосередитись на роботі і намагатись не звертати уваги на присутність Мирона в кімнаті. Нарешті розібралась, що й до чого, взялась за перший графік…

Як тут за спиною залунала чиясь монотонна доповідь. Неприємний, скрипучий чоловічий голос вгризався у свідомість, мов та піранья в шматок м’яса. Я спробувала абстрагуватись, зосередити увагу тільки на роботі, але краще не стало, лише голова розболілась.

Через десять хвилин я рішуче повернулась до Мирона.

– Ти спеціально? – похмуро спитала я. – Для чого це? Намагаєшся створити мені «максимально наближені до офісу» умови, чи що?

– Я? – Мирон запитально вигнув брови. – Просто слухаю лекцію, дуже корисну. Між іншим, теж з приводу аналітики! Я ж не можу зараз продивлятись потрібні мені звіти, ноутбук зайнято, тож… Намагаюсь корисно використати кожну хвилинку!

Я ледь стрималась, щоб не зашипіти від люті. І головне, не скажеш же що він робить щось геть неправильне. Якби музику слухав або розважався, можна було б хоч сказати, що він не надто сконцентрований на власному проекті, а так – навчання, у мене ящик не повертається обурюватись.

– Бачу, – хитро примружився Мирон, – контраргументів ти не маєш?

– У мене болить голова від цих звуків, – відповіла я, – будь ласка, ти можеш слухати в навушниках?

Мирон заморгав. Напевне, він чекав від мене істерик чи ще чогось в тому роді, а не нормального прохання. Проте я подумала… Напевне, логічно було б в даній ситуації просто попросити, чи не так? А тепер сиділа і дивилась прямо йому в очі, відкрито та щиро, сподіваючись на допомогу.

Хлопець скривився.

– Це ж треба. Хитра маніпулянтка, – пробурмотів він. – Вмудряється шпиняти своє бідолашне начальство таким важливим питанням, як здоров’я… Знаєш же, що Сашка мені голову відпустить, якщо дізнається, що через мене у її любої подружки розболілась голова.

– Я геть не збиралась жалітись Саші, – запевнила його я. – Просто попросила тебе зробити тихіше або слухати це в навушниках.

– Я міг би відмовити, – буркнув він. – Гаразд. Коло тебе біла коробочка лежить, кинь-но мені її.

Звісно, я підкорилась. В коробочці, на мою радість, опинились навушники; Мирон демонстративно заткнув собі вуха, і торохкотіння невідомого лектора припинилось.

Невідомо, чи слухав він лекцію і далі, проте в кімнаті панувала тиша. Я відчувала, як важкий погляд впивається мені в спину десь між лопаток, проте обурюватись через таке було б вже занадто, і я стрималась, зауваження робити не стала. Зрештою навіть змогла зосередитись на роботі.

Коли поставила останню крапку, за вікном було вже геть темно… Але це все одно не применшувало мого щастя. Я шумно видихнула повітря і рішуче відсунулась від столу.

– Все, – видихнула я. – Фух.

– Що, – Мирон зняв навушники, сів зручніше на ліжку, впираючись ліктями в матрац, і зміряв мене дражливим поглядом, – ти вже здаєшся, Катерино? Вирішила, що ця презентація тобі не по силах?