6.

У Бухенвальді були лише чоловіки. А от у інших таборах – ще й жінки.
 В Австрії зі сторони жіночих бараків лунали вигуки:
 - Ми хочемо додому!
 -  Відпустіть нас! 
І так від дев’ятої вечора і до дванадцятої ночі вони кричали. Потім наглядачі загонили жінок в барак і били, хлопці чули їх розпачливі зойки і плач.
А вранці чоловіки-в’язні дивилися, як ті дівчата йшли на роботу. Які ж вони були! Підстрижені, на головах полосаті беретки, коротенькі спіднички, піджачки і перепоясані навхрест.
Українські в’язні потроху пробували дружити із дівчатами, перекидали їм записки на клаптиках паперу. Деякі німці того не забороняли, проте дуже близько ніхто ніколи не сходився. Бо жінки були під пильним наглядом. 
Були серед в’язнів  і євреї, тільки записані під іншими прізвищами. Якось трьох викрили і спалили живцем. Перевіряли так: коли хтось не вимовляв звук «р», то він – єврей.
Зі Станіславом у бараку жив хлопець із Рівненської області, чорнявий, кучерявий. Коли його допитували, чи він не жид, хлопець показав паспорт, а там записано, що українець. І сусіди теж казали, що це не жид.
А німець:
- Скажи кукурудза.
Він:
- Кукуудза.
Його тоді забрали. А куди?
У кожному концтаборі біля виходу був будиночок із цегли, там жили охоронники. Йдуть в’язні на роботу – ті їх рахують, повертаються – те ж саме.

Був Станіслав на заводі, що переробляв торф. Із нього робили брикети: змішували вугільний пил із жиром, брикетували. А в центрі містечка стояла кузня, українські хлопці таємно виготовляли там міни, і вночі передавали до брикетного цеху. Міни були маленькі, як стакан, їх маскували всередині брикету. Цей брикет потім брали на залізницю. Коли його закидали у топку потяга, її розривало. Так в’язні повиводили із ладу багато німецьких поїздів.
Та німці якось здогадалися, у партії брикету знайшли міну, і тих, хто був на зміні, показово розстріляли, перед цим жорстоко познущавшись.

Як малолітку, Станіслава перекидали туди-сюди.
 
Був він у Зальцбурзі, працював на хімічному заводі в місті Капрун, там виготовляли порошки. Це була страшна хімія, більше шести тижнів працювати не можна, бо згорали легені.
Вкінці війни працював на авіаційному заводі в Австрії, що розташовувався у лісі. Там Станіслав 2 роки зварював труби. А як Черчіль почав воювати з Германією, завод розбомбили американці.
Робітникам оголосили, що дві години буде тривати бомбардування, і відправили до підвалів. В’язні там сиділи, а зверху падали тритонні бомби. Багато тоді загинуло…
Станіслав сів із товаришами біля вікна, зверху – чугунці ляди, з їхнього боку ручка. Коли ударною хвилею відірвало ляду, вона упала біля вязнів. Глянули у отвір – ліс! 
Хлопці вилазили із тих підвалів, а їх заливали газом, водою, засипали піском…

Потім уже почали забирати й садити в машини. Всі говорили, що невільників звільнили американці.

Американці завезли в’язнів до Берліна, чоловік двісті, що залишилися живими. Висадили всередині військового містечка, де колись навчались льотчики, і приставили охоронця. Та він за день кудись подівся. Тоді те місце обгородили і написали «заміновано».
Потім приїхала «польова кухня», зварили макарони, повідкривали консерви з раками, помідори, і почали видавати людям. Їжу привозили один раз у день, колишніх в’язнів вишикували в шеренгу, але не дали ніякого посуду.
На території містечка стояли двоповерхові будиночки. Хлопці зайшли в один, а там тільки дитячі горщики…
Станіслав свого гарно вимив, і далі використав як миску.
Згодом американці пішли, а полонені зосталися. У цей час Берлін захопили совєти. Вони теж  годували в’язнів  американськими харчами.
З військового містечка хлопців забрали «наші». Спочатку провели медичний контроль. І коли виявляли хворих, відправляли до американської лікарні. А вже кому геть було недобре – то до госпіталю: виселили із будинку німців, понаносили туди ліжок, матраців, поставили сякі-такі прилади.
А здорових забирали до війська.
Більшість із колишніх в’язнів концтаборів були дуже худі. У Станіслава залишились тільки кістки та шкіра. Тому його спочатку поклали до госпіталю. 
Пробув там Станіслав аж дев’ять місяців. Дуже радів, що поряд рідні люди, давали багато їсти – консерви, свіжий хліб, сало, замотане у вощений папір.
Потім Станіслава відправили у запасний полк, далі – у військову частину. Спочатку він попав у артилерію, відслужив там п’ять місяців, потім ще вчився на вогнеметника. 
Після навчання Станіслава направили у другу частину та відправили до Білої Церкви, а з Білої Церкви в Мокрий Хутір – там заготовляли дрова. У підвалі топили і варили їсти.
Як тут надходить телеграма: «Терміново повернутись в полк!»
У Білорусії Станіслав вивчився на звукометриста, і йому присвоїли сержанта. Звідти він знову потрапив до Германії, в артилерійський полк, займався артилерійською звукометричною розвідкою.

Відслужив Станіслав загалом шість років, було йому добре в армії, він поправився і важив вісімдесят кілограм. І коли збирався додому, завели хлопця в підвал на кухню – а там бери що хочеш: оселедці, консервоване м'ясо, крупа.
Додому він їхав через Ковель, і побачив страшні речі: дуже багато покалічених людей – без рук, без ніг; чоловіки сиділи на возиках, просили їсти… Хати стояли попалені, все побите, жахлива бідність.
В самому Ковелі був голод, Станіслав щойно вийшов із потяга, а люди хапають його за руки, шарпають за поли шинелі, маленькі діти плачуть. Аж тут підійшло три хлопчика, худі, як скелети, просять дати хоч щось, бо вдома від голоду помирає мати. То військові знайшли якогось возика, накидали повен продуктів і допомогли довезти до хати, аби не видерли. Заходять у подвір’я, скрізь страшне убозтво. В темній кімнаті на купі ганчір’я лежала опухла жінка. Як побачила військових, упала й поповзла рачки, хватає за руки, цілує в ноги.
- Спасибі, - шепче, - ви наші рятівники.
- Та ви їжте… - Станіславу було дуже ніяково.