5.

Із Зальцбурга Станіслав потрапив у концентраційний табір Бухенвальд. 
Біля прохідної стояв довгий барак, коли арештантів привезли, він був ще порожнім. А до вечора - уже не було вільного місця. Всередині стояли триповерхові ліжка, Станіслав ліг внизу.
І почалося його нове життя. 
О шостій ранку - підйом, кожному в руки давали випити напій із перепаленого ячменю. Потім гнали на роботу. В обід видавали по три картоплини та по мисці баланди. 
Працювати було дуже важко ще й через клімат – вранці довкола стояв непроглядний туман, що розсіювався десь близько обіду, а над вечір знову спускався на землю; було холодно і вогко.
 Полонені працювали на різних роботах, але в основному були в кар’єрі – загружали та розгружали камінь. А камені великі, хлопці кволі, дехто візьме не по силі, та й упаде. А наглядач тут як тут, з нагайкою, або штрикає у плечі дулом автомата, то хочеш чи не хочеш, мусиш спинатися і підіймати ті брили.
 А одного дня поламалась каменедробарка, то в’язням видали по кайлу, і мусили вони вручну розбивати каменюки, аж кровавий піт стікав і на долонях лопалася шкіра.

У бараці серед в’язнів призначали старшого. Вночі він ходив уздовж будівлі, постукуючи по стінах дощечкою. Вранці ж мусив усіх будити. І ото як вигукне: 
- Підйом! – в’язні  накидалися гуртом і били його по чому потрапляли, так зганяли на бідоласі злість.
Коли ж в’язнів гнали на роботу й з роботи, то заставляли кожного брати попід пахву ще й по два камені. І так було важко, а тут ще й неси тягар.
Серед наглядачів був німець, що вмів гарно розмовляти по-російськи. Станіслав його якось запитав:
- Для чого нас мучать цим камінням?
А він:
- А чтоби ви нє убєжалі.

І от, хто ще мав таке-сяке здоров’я, то якось звикалися, пристосовувалися до нелюдських умов і жили. А без здоров’я – два чи три місяці помучився, та й помирав.
+
Довкола табору були протягнуті дроти, по яких пускали електрострум, стояли наглядові вишки із автоматниками.
Багаточисленні бараки були дощенту заповнені  людьми і розміщувалися зверху. А в низині, у ярку, курівся димом крематорій. В ньому щодня палили мертвих людей. І ото як повіє вітер в бік бараку - в’язні душилися від смороду паленого тіла. А ще скрізь лежав попіл із крематорію, він в’їдався навіть у одяг.
Багато цього всього не витримували і наважувались на втечу. Але таких, перед тим, як стратити, жорстоко карали.
Наприклад, наб’ють пляшок і заставляють по склі стрибати жабки, або розріжуть живота і насиплють землі… було дуже страшно на ті муки дивитися, сльози самі текли по щоках, або затерпали ноги.

 В неділю всіх в’язнів збирали на площі, посередині ставили вішалку, і проводили показову кару – аби інші боялися.
 Із цього табору ніхто не міг втекти.

Станіслава із Бухенвальду забрали як малолітнього, на легші роботи. 

А загалом він був у шести концтаборах.

В Нордхаузені прав французам шкарпетки і мив ноги – за харчі…

Барак французів стояв окремо; в’язні усі такі товсті, череваті, вгодовані, тому що дозволялося отримувати харчі із дому - рідні присилали жаб’ячі консерви, ще щось, вони не працювали і навіть лінувалися самі себе обходити. Для того вони наймали полонених радянської армії, і розплачувалися їдою.
Тут у кожному бараці  навіть була окрема кімнатка, така собі палата, в яку навідувався медпрацівник і лікував хворих. 
У Станіслава якось взявся на нозі великий чиряк, хлопець ледве-ледве міг ходити. Прийшов медпрацівник, оглянув, перебинтував, і дав дозвіл не йти разом із усіма на спільну роботу.
 Отож зостався Станіслав на території. Видали йому корзинку для сміття і палицю із гвіздком, якою хлопець мав визбирувати сміття. 
А коли в’язні ходили по території, були зобов’язані щоразу, як бачили німця, скидати перед ним шапку і низько кланятися.
І от йде Станіслав помаленьку, збирає папірці, аж тут, за метрів сорок від нього, крокує молодий німець. Хлопець собі подумав: «Не буду скидати шапки, може, він мене не помітить», ще нижче зігнувся.
Аж тут…
- Ком? Чому не зняв шапки?- почув по-німецьки.
- Вибачте, я вас не помітив, - цією ж мовою відповів Станіслав.
- О, не помітив?
Німець поклав біля нього камінь і загадав пройти п’ять разів туди-назад, від каменя і до бараку, а за кожним кроком скидати шапку і кланятися до землі.
 У Станіслава від того ходіння лопнув чиряк, потік гній із кров’ю… 
Це дуже розсмішило німця, він бридливо кривив губи і плювався.
Посередині площі стояв бетонний стовп, на ньому висів ліхтар, що освітлював табір. Пересміявшись, німець загадав Станіславові ходити туди-сюди від стовпа і до барака та скидати шапку. 
Наглядач пішов собі, а Станіслав скидав, скидав… А тоді втомився, страх, та й думає: «Хіба він буде дивитися, чи я ходжу?» Та й повернув у сторону бараку, хотів лягти відпочити.
Серед наглядачів траплялися всякі. Бруно був дуже лихий німець, він бив усіх підряд, без жодної на те причини. Його всі дуже боялися. У Бруно брат загинув на фронті, і він мстив в’язням за його смерть. Брав, бувало, нагайку, і бив, скільки хотів…
От побачив Бруно Станіслава, що я наче як без діла вештається, дав до рук нагайку, підвів до такого ж, як він, хворого, і наказує: бий. А як же Станіславові бити свого товариша? Ще й по кістках, бо той в’язень був дуже худий.
-    Ні, не можу, вибачте, - прошепотів.

 Тоді Бруно із усієї сили уперіщив хлопця по спині, аж відкрилася стара рана, і знову простягнув нагайку: 
-    Бий, бо закатую на смерть.
Станіслав зажмурився, і бив…

Якось той день він перемучився, перестогнав ніч, а вранці знову пішов до лікаря. Той тільки похитав головою, вийняв із чиряка стержня, помастив маззю, перев’язав і дав аж на три дні звільнення. 
Той перший увесь день Станіслав увесь мертвим сном, та наступного ранку лікар зробив йому перев’язку, і він знову мусив збирати сміття. 
Третього дня хлопця забрали на роботу, і він повернувся в свою команд - в’язні увесь день корчували пеньки, а увечері грузили на машини. Потім ті пеньки пиляли, різали циркулярками на дрова, щоб опалювати бараки і готувати їсти.
У лісі було добре, охоронником попався старий німець, що вмів розмовляти по-російському. І чимось Станіслав йому сподобався, казав, наче нагадував його сина. 
В’язні щодня варили відро картоплі: йшли до річки, мили бульби, розпалювали багаття, підвішували над вогнищем котел з водою. Коли картопля була готова, Станіслав розкладав її по лопухах, щоб усім було порівну. Отам у лісі він віджив та од’ївся…
Усі в’язні, були пронумеровані – у кожного на грудях фарбою був намальований його особистий номер, на спині – хрест, щоб коли втечеш, можна було спіймати. А ще примусово виколювали номери на лівому передпліччі.
Номер Станіслава був 49533.