4.

 Потяг із українськими невільниками прибув до Австрії. Дівчат відразу ж забрали до бауерів (хазяїв), а хлопців шеренгою повели в гори –  за 8 кілометрів від міста Капрун, на роботу – українці мали будувати електростанцію. 
Тоді Станіслав вперше йшов гірською дорогою. 
 Коли хлопці прийшли в означене місце, наглядачі застелили перед ними велике рядно і наказали висипати туди усе із сумок. А потім згорнули й відволокли вбік.
-    Але що ж ми маємо їсти? – злякався Станіслав, бо у торбі ще залишалися такі-сякі харчі.  
-    Може, дадуть щось смачніше, - пожартував котрийсь із друзів по нещастю.
 Не давши відпочити, хлопців відразу ж погнали на роботу.
Аж пізно увечері їх привели до бараку, де вони мали жити всі разом.

Їжу робітникам привозили із міста - варену брукву та синю капусту.
Наступного дня видавали брезентові спецівки та водонепроникні черевики.
Станіслав мусив від ранку й до ночі колотити цементний розчин. Це була важка й виснажлива праця. 

Пропрацювавши 2 тижні, він вирішив  втікати. 
Ночі в Австрії були холодні, стояли щільні тумани. Хоч і був лише кінець червня, але на верхів’ях гір уже лежав сніг.

Хлопці рубали та звозили із гір камінь,  австрійці забирали його внизу та повертали порожні тачанки.
 
Увечері невільники сідали довкола пічки і гірко плакали, згадували рідне село, батьків та родичів.
Барак, у якому жив Станіслав, був влаштований між двома гранітними скелями (аби відігрітися та посушити одяг, самі ж робітники отоплювали його брикетом) над його дахом нависав величезний камінь
 

(Це саме тут у 1945 році стався зсув, камінь вночі упав на барак, усі, хто були всередині, загинули. Про це писали австрійські газети). 

 Якогось вечора не привезли їсти, не було чим розтопити у бараці, і всі дуже померзли.
-    Хлопці, на вулиці йде дощ, ще й до того зараз такий густий туман, що в ньому нас ніхто й не побачить. Може, втікатимемо, аби не згинути до решти? – запропонував Станіслав. - До ранку ми ого як далеко забіжимо.
-    Куди ж ти бігтимеш? – засумнівався Генко Дубіцький. – А що як зловлять?
-    Хто нас тут зловить? 
-    Дійсно, нас давно не охороняють.
 Більшість була проти того, аби втікати – давалося взнаки виснаження й зневіра; ризикнути зголосилося шестеро. 
Сміливці одягнули спецівки від дощу, вийшли у ніч і пішли униз дорогою, знаючи, що зовсім близько була залізнична станція.
-    Непомітно прокрадемося до якогось потягу, а далі – воля, - підбадьорював друзів Станіслав.
-    Але куди ми доїдемо? Усюди ж війна.
-    Війна війною, але вже гірше, ніж тут, не буде, - підтримував упевненість гурту Генко, тепер найкращий Станіславів товариш.

Хоча надія була, що не помітять, але українських парубків таки піймали. Дві доби їх тримали у темному підвалі - без їжі та води, а потім вивели і посадили до машини, ще й міцно поприв’язували. Водій завів мотора, а Станіславу так туго затиснуло груди, що він майже не міг дихати. Хапаючи відкритим ротом повітря, прошепотів:
 - Хлопці, тепер не втечемо, - і гірко заплакав.

+
Відвезли утікачів у Зальцбургську тюрму.
Там вони провели кошмарний місяць. 

Спочатку хлопців по черзі сфотографували. 

У кінці довгого коридору на облуплену стіну почепили чорне рядно, біля нього, поряд із столом, за яким сидів жовтушний чоловік у окулярах, на невеличкому підвищенні поставили дерев’яне крісло, притягнули фотоапарат, арештантам наказали підходити по черзі й сідати обличчям до фотографа. 
-    І треба швидко, дуже швидко все робити! – репетував наглядач, тримаючи напоказ автомат. – Маленька затримка – і розстріл на місці!

Коли на те крісло сів Станіслав, щось врізалося йому у тіло. Хлопець в нестямі заволав, підхопився на ноги, але від лютого болю упав на коліна й далі поповз рачки, наглядач із усього розмаху вдарив його чоботом в сідниці, так що нещасний полетів аж до дверей. Там Станіслава схопили під руки – й поволокли далі по коридору, а за спиною гримів гучний регіт.

Німці ще реготали й реготали, аж доки черга невільників скінчилась.
Ніхто із хлопців не знав, що те крісло мало секрет: під сидінням у ньому була вмонтована товста, як палець, металева голка, що кріпилася до пружини, і коли чоловік за столом натискував на непомітну педаль, голка різко вискакувала, впиваючись в’язню у зад.

Тюремники так розважалися…

Потім хлопцям робили рентген – роздягали й наказували лягати у ванну; брали кров на аналізи, дивилися на зуби. 

Після огляду усіх повели в душ. Воду подавали то дуже холодну, то гарячу, у Станіслава боліло все тіло, аж до кісток.

Після купання в’язням повибривали голови та видали смугасту форму. 

Цей одяг був із шлаковати і дуже кусав за тіло. Пізніше Станіслав дізнався, що найгірше кусалася саме нова форма, а та, у якій уже хтось ходив, ставала трохи м’якшою і зручнішою.

У одній камері селили відразу 40 душ. Коли увійшов Станіслав, там уже було повно людей. 
Щоранку цементну підлогу заливали водою, і увесь день в’язням суворо заборонялося лягати або сідати, можна було лише стояти по кісточки у тій воді. 
Станіслав був дуже наляканий умовами, в які потрапив, ще й охорона щоразу вигадувала якісь жахливі забавки.
Стомлений, він якось схилився на стіну і закуняв. Відразу ж до камери влетів охоронник і з розмаху уперіщив хлопця по спині нагайкою, від того удару лопнула роба, а на спині вилізла величезна гуля.

На ніч воду зливали, в’язням видавали тонкі матраци, які вони стелили просто на підлогу, й лише так могли спати.

У дверях розташовувалося віконце.
Щоранку вартовий запитував:
-    Скільки чоловік?
-    Двадцять! – мав вигукнути хтось із гурту.
 І тоді крізь віконце дуже швидко подавалося 20 мисок, тільки шур-шур-шур… Їх потрібно було хапати просто на льоту, бо в іншому разі впаде – і їжа розіллється по підлозі.
 Якось Генко Дубіцький невдало простягнув руку до вікна у той час, як туди заглядав німець. Відразу ж відкрились двері, і Генка відлупцювали  ногами до непритомності, той німець бив його, скільки хотів і вибив передні зуби.
 За в’язнями постійно велося пильне спостереження, аби вони удень поміж собою не говорили. 
Був один чоловік, він знав азбуку морзе, і якось уночі почав тихенько  вистукувати. Тієї ж миті розчахнулися двері, влетіли наглядачі, схопили чоловіка і виволокли геть, назад вкинули дуже побитого, із вибитими зубами та попереламуваними руками й ногами.