3.

 Хоч і був Станіслав при ділі, але в колгоспі грошей так і не встиг отримати – попрацював неповний місяць. 
Йшов він якось обідньої пори додому, аж повз прогуркотіла машина, у Станіслава аж морозом поза шкіру сипонуло. 
Ну, - думає він, - хоч би знову не трапилося якого лиха. 
А воно й справді!
 Не встиг хлопець зайти до хати - позаду загупотіло, потім відчинилися двері. В кімнату увійшло троє – двоє німці та поліцай, цього разу -  чоловік був чужий, із Цибулева.
-    Це ти Станіслав? – запитав, окинув прискіпливим поглядом від голови до ніг.
-    Так, це я. Що вам потрібно?
-    Збирайся, тебе занесено у список.
-    В який ще список?
-     Радій – не бував далі свого села? А скоро поїдеш у Германію.
При тій розмові була Альбіна, вона поралася біля печі – готувала для сина обід. Як почула ті слова – і в плач, заламує руки, впала на коліна та кланяється німцям у ноги. 
-    Чоловіка немає, забрали, - голосить,- то залиште хоч сина, не беріть його у мене.
-    Маємо припис, -  поліцай відвів погляд, - то й мусимо забрати.
-    Але ж він  іще дитина
-    Щось не дуже на дитину скидається - он який високий виріс!
-    Пожалійте мене… - а мати все благає.
-    Не плач, дурна, йому у Німеччині буде краще, ніж удома.

 Німці стоять, тільки мовчки дивляться, тримають зброю, Альбіна до них і не сміє підступити, то все хапає за коліна поліцая, скрапує сльозами чоботи. 
-    Ти ж наш, вони не розуміють… От про що хочу попросити – не забирайте мою дитину зараз, дозвольте йому хоч на один день лишитися, аби помився та відпочив, а я приготую дещо із одягу та їжі.
-    Добре, маєш один день, - дозволив поліцай. – Заберемо завтра. Але гляди, щоб не обдурили.
-    Матір’ю Божою тобі клянуся, - Альбіна вказала на ікону.
-     Ходи сюди та підпишись, - поліцай простягнув Станіславові папір. Той і розписався.

 Конвоїри пішли – нещасній Альбіні знову збори:  потрібно було напекти та наварити синові в дорогу.

Того дня на роботу Станіслав уже не пішов, натомість взявся допомагати матері. Зарізав дві курки, Альбіна запекла їх у печі, замісила тісто на пиріжки та коржики…

У Шуляках тоді стояла німецька армія – їхня була й влада.

На ранок майбутній гостарбайтер  був повністю готовий до нового повороту долі. Пішов до сільської ради - а там уже зібралося півсела. Хлопці та дівчата із торбами, матері плачуть. Та що зробиш?
Поліцаї командували, сільський староста наглядав, німці й собі щось джеркочуть.
Згодом селянських дітей погрузили в машини – і тільки курява стала. Деякі жінки побігли слідом.

Привезли молодь спочатку в Жашків, заночувати мали у якісь місцевій школі. Зайшли до середини, а там усе ціле – столи, парти, стільці, книжки – все як і у їхньому  селі.
-    Розміщуйтеся тут, – наказав шуляцький староста - він був одягнутий в німецьку форму. – Далі поїдемо тільки завтра вранці. Але не здумайте втікати, бо буде гірше.
Двері закрили на засув, біля вікон поставили варту.

Вранці невільників відімкнули і наказали шикуватися в шеренгу. 
Вийшли дівчата та хлопці на вулицю – а там уже повно люду! Із усіх сіл позвозили таких самих, як і вони.
-    Чим же повезуть таку силу народу? – розпачливо зойкнула якась дівчина.

Але далі до Києва вони змушені були йти пішки – сто п’ятдесят кілометрів шляху – минаючи поля та села.

Станіслав помітив, як дорогою деякі хлопці один по одному злодійкувато озиралися, і зрозумів, що вони надумали втікати.

Коли колона дійшла до лісосмуги, на дорогу упала густа тінь. Як тут од гурту хтось відділився та як чкурне в кущі!
Шуляцький поліцай побачив і ну репетувати:
-    Стій!!! Буду стріляти! – і дивиться на німців, що вони казатимуть. Тим наче й байдуже – мовчать собі, спокійні.
Поліцай від досади ударив руками об поли, негарно заматюкався, скочив на коня – помчав за хлопцем.
Німці йому махають руками, мовляв, не треба ловити, вертай назад. Але поліцай на них не зважав, дуже хотів вислужитись. 
І він таки зловив хлопця, приволік його за комір, спочатку добряче торсонув кулаком у вухо, а потім попхнув до шеренги.
-    Наступного разу буду стріляти на враження, - просичав у спину.

Та, незважаючи на погрозу, біля лісу двоє невільників таки втекли.

У Києві молодь почали вантажити до товарних вагонів. 

Зайшли до середини – на долівці застелена солома, стеля та стіни – темні смердючі дошки.
 Двері закрили наглухо, замкнули на засув – і потяг рушив.
 Уже аж у дорозі Станіслав роздивився, що разом із ним до Німеччини їхали його двоюрідні сестри – Франя та Зося.
А всього із Шуляк було забрано 20 дівчат та 10 хлопців.
 Дорогою вони розговорилися, разом їли ті харчі, які взяли із дому.