2.

  У Монастирищі був католицький костел, навіть і з органом. Міхалчевські іноді їздили туди на Різдво й Великдень, та щонеділі молитися ходили до місцевої сільської церкви. 
У Шуляках церков було аж дві - римська й православна, хто куди хотів, туди і йшов, люди поміж собою ніколи не ворогували. Було, що одружувалися поляки з українцями, або з жидами – і це нікому не заважало. Родичалися, ходили в гості, і до церков теж – то в одну йдуть, а то й у другу, і діти – куди батьки. 
 Та церква, до якої  мама водили Станіслава, була дуже гарна, дерев’яна. 
Як же він любив під час служби роздивлятися на ікони! Та ще й була там в церкві така сама Божа Матір, як і в батьківській хаті, навіть із таким самим окладом, Станіслав до неї часто молився (до самої смерті та ікона висіла на стіні біля його ліжка). 

  Коли в село прийшла радянська влада, церкву підпалили … діти. 
На майдані зібрали всіх селян, приїжджий чоловік у чорній блискучій куртці, із кобурою над коліном, став посеред зібрання, ще й виліз на товсту колоду, і почав щось голосно читати із газети, а тоді закликав: «Церква – це зло і опіум для народу!!! – верещав так, що в сусідніх хатах загавкали собаки. – Це все обман, брехня! Попи і ксьондзи тільки видурюють з вас гроші!  Женіть брехунів геть, а їхні гнізда – церкви, зруйнуйте аж до самої землі, аби не було й сліду!» 
Люди мовчали, було чути тільки гавкіт собак. Але дивилися одні на одних – поляки й українці стояли хоч і близько, але напроти. 
А дрібні босоногі хлопчаки, тим тільки дай дозвіл на забавку! Наслухалися дядька, і як зібрання розійшлося – розбили нишком вікно у католицькій церкві, кинули всередину запалену ганчірку. 
Будівля хоч і згоріла, та не вщент, стіни погасили, всередині що змогли, поправили та відновили. Але служби у церкві більше уже не правились, із неї зробили колгоспне зерносховище, комору.
(До цього дня церква ще стоїть, на тому ж місці).

  Як почалася війна, Станіслав ще вчився в школі. Намірився було після закінчення семирічки їхати до Білої Церкви, там були курси водіїв, але не склалося.
 У колгоспі  почали будувати нові конюшні, парубок хотів заробити трохи грошей і записався на роботу – возив биками пісок із поля на тік. 
-    Сину, може б, таки поїхав та вчився? – обережно запитувала Альбіна.
-    Ні, мамо, мені ця робота подобається, - відповідав Станіслав. – Думати не треба, сиди собі на возі та поганяй.
-    Шкода, дуже шкода… - колишня панянка пускала сльозу.- Добре, що хоч Леонтій не остання в селі людина. Твій батько у всіх на виду, а ти?
 
Хоч і голод був, і радянська влада, Міхалчевські до якогось часу жили пристойно.
Аж до початку війни…

 Леонтія забрали німці.

Була неділя. До церкви не ходили, але за звичаєм уся родина збиралася гуртом.
Цього дня Міхалчевські накрили святковий стіл, а господиня ще й розчинила солодке тісто.
-    Потрібно було стелити мережану скатертину, - зауважила Альбіна, закривши заслінку печі й швиденько сполоскала маленькі долоні, витерла білим полотном.
-    Сідай вже, мати. Такі часи, а ти ще б порцеляну виставила, - пожартував Леонтій.
-    Аби ж та порцеляна була.
-    Доки печеться коровай, берімось до картоплі!
-    Ми таки щасливі з тобою, Леонтію, - Альбіна обвела поглядом дітей – троє синів та донька, усі дожили до повноліття.
Не встигли взяти до рук ложки – біля воріт почувся гуртків мотора, брязнули дверцята машини.
-    Невже нова влада? – насторожився Леонтій. - Що їм від нас треба?
-    Батьку, не йдіть.
-    Не йди, Леонтію...
Крізь прочинене настіж вікно Станіслав бачив, як крізь хвіртку до двору входить колишній ледар та п’яниця, а тепер поліцай, дядько Маковецький, поряд із ним – два німці.

-    Одягайтеся, ви арештовані! – закричав поліцай, щойно побачив Леонтія.
-    Доброго дня, а можна поцікавитися, за що?
-    Вас заберуть за політичне діло.
-    Та я не маю жодної справи з політикою, я садівничий..
-    Ти ще будеш патякати, сволото! Пішов вперед!

Уся родина Міхалчевських за мить була в дворі. Альбіна з донькою – у крик та в плач, хлопці дивилися налякано, стискали кулаки. 
Німці стояли осторонь, перемовлялися.
-    То ти маєш на собі білу сорочку, - сплюнув набік Маковецький і несподівано люто штурхонув прикладом Леонтія у груди, той впав.
-    За що?
-    А за те, що ти контра, падло! Нарешті отримаєш, що заробив! Давай, іди, збирайся! А я побачу, які там у панів світлиці. 

Дружина й сини кинулися до Леонтія, підвели, повели назад до хати. 

Батько пішов збиратися в дорогу, поліцай та німці посунули слідом за ним. 
-    А що це у тебе там горить? – переступивши через поріг, принюхався Маковецький. – Невже печете панські пироги. Уууу, сволото, багато живете?
Хоч піч і справді диміла, Альбіна не зводила погляду із чоловіка.
Це ще дужче розлютило поліцая. Мов навіжений, він накинувся на безборонну жінку, почав бити її автоматом.
-    Стій, що ти робиш? –  кинувся на захист дружини Леонтій і отримав прикладом по голові.
-    Хапайте його, швидко, бо втече! – заверещав Маковецький до німців, а сам схопив Альбіну за коси і головою об піч!
Станіслав бачив, як мати впала непритомна; поліцай відкрив заслінку, вийняв із челюстей уже готовий коровай, розламав його навпіл, кинув на землю – і ну топтатись.

По святому хлібові, ногами… 

Діти стояли, немов обмертвілі – як це? 
Хіба ж можна було бити жінку?
 Бити у його ж хаті господаря?
 Топтатися по святому хлібові ногами? 

Бо вони ж навіть крихти після обіду змітали у жмені, аби не впали на долівку й через те не сталося гріха. 
Тепер перед їхніми очима брудні чоботиська сільського нечупари топталися по ще гарячому короваю.
  Мабуть, Сидір здурів, думав Станіслав, йому було дуже дивно: їх односелець топтався ногами по святому хлібові, німець його намагався спинити, торкав за рукава, щось говорив по-своєму, та «наш» його не розумів і не слухав, страшно витріщав очі й ревів, сипав страшними прокляттями, неначе в нього вселився сатана.
-    Ну добре, - засапавшись, аж змокрів йому чуб, Маковецький нарешті знеможено упав на лаву. – Заберемо тебе аж вранці. Ти ж у селі велике цабе, так? Є що з собою брати? Але гляди, якщо втечеш, усю сім’ю під розстріл, зрозумів?
 
 Усю ту ніч Альбіна проплакала, вона не спала й крихти – пекла невеликі паляниці, перештопувала одяг, складала в чемодан. 
Леонтій теж не спав.
І діти не спали. 
Всю ту ніч у хаті Міхалчевських горіло світло…