Століття Станіслава 1.

 ***Реальна історія, записана зі слів Михайлівського Станіслава Леонтійовича -  очевидця та безпосереднього учасника описаних подій

1.
Міхалчевський Леонтій та Тхорівська Альбіна були поляками.

Він – високий, стрункий юнак із широкими плечима й веселим поглядом. Вона – витончена панянка із білими тоненькими пальчиками і кучерявим волоссям, носила спідниці із фалдами, мереживні блузки та вишукані сукенки із Варшави.
Зустрілися у золоту осінь у Софіївці, коли Альбіна неспішно прогулювалася по центральній алеї із подружкою, а їм назустріч вибіг галасливий гурт учнів училища садівництва.
Побачивши Альбіну, Леонтій остовпів.
-    Яка красуня! – вигукнув захоплено.
Яскраве сонячне проміння заплуталося у рудому волоссі дівчини, і воно було схоже на полум’я. 
-    Дякую за комплімент, - стримано відповіла панянка і в свою чергу втонула в синіх очах Леонтія.

Після весілля пара замешкала в Умані, у батьків Альбіни.
Коли у січні 2024 року народився Станіслав, Міхалчевські вже мали одного сина - В’ячеслава, й Леонтій завершував своє навчання.
За рік, відчувши нову вагітність, Альбіна віддала синів у ясла і влаштувалася туди ж на роботу - нянею.

У 1925 році новостворені колгоспи потребували кваліфікованих працівників, згадали про Леонтія.
Хоча родина й не хотіла, та змушена була переїжджати у далеке село.

 У метриці Станіслава записано, що народився він в селі Шуляки, тепер це Черкаська область, а тоді була - Київська губернія.

Леонтій працював городником в колгоспі, Альбіна сиділи вдома – шила для сільських жіночок сукенки і часом мережала та вишивали, доглядала вже четверо дітей. 

 Коли Станіславу виповнилося шість років, його батько вблагав когось із колишніх знайомих в Умані, аби сина взяли до школи-інтернату - туди із Шуляк возили продукти.
 Хоча Міхалчевські дуже раділи, що бодай одна їхня дитина поїхала із села на навчання, але як же Станіславу було в тій Умані погано! 
Ще зовсім маленький хлопчик, він увесь час сумував за своєю хатою, за садочком, за друзями, батьками. 

 Шість днів на тиждень учні інтернату вчилися, а в неділю вихователі строєм виводили їх до міста, до невеличкого зоопарку – дітям яка-не-яка розрада та потіха. 
Коли була тепла пора року, інтернатовцям дозволялося купатися у річці. У будні дні після занять учителі поверталися до своїх квартир, а діти жили у школі, відпочивали у кімнатах, під наглядом строгих вихователів вчили домашні завдання.
Спали вихованці покотом у великих кімнатах, ліжка були залізні, стояли поряд. Отак один на одного і дихали. Хлопці були всякі – задиристі й сумирні, насмішники та боягузи. А Станіслав був делікатним…
 У класі вчилося по 50 учнів. Як посідають на лавки, хто де тільки повернеться на місці, чи ліктем ворухне – по приміщенню шум та шерхіт; вчитель сердиться, кричить, б’є указкою по дошці. Станіславу дуже лячно, аби не подумали на нього.

 В їдальню вихованці інтернату ходили строєм, довгими колонами.
 Їсти давали мало, і Станіслав увесь час відчував голод. Та й не лише він. 
За городами інтернатськими простягалися поля із кукурудзою, хлопчаки збиралися в гурточки і бігали туди набігами, зривали качани й гризли ще недозрілі зерна, аж по обличчі капало солодкувате «молоко». А воно таке терпке й ніяке – але ж діти хотіли їсти. Сюди ж, в цей інтернат, де учився Станіслав, із Шуляк голова колгоспу передавав живі телята й поросята, і коли хлопчик бачив, як їх згружали, прибігав і дивився, плакав – це ж були тварини із його села. А тоді їх різали і варили страви…
 Іноді Станіслав їздив додому на вихідні - тільки там він міг вволю поїсти та почувався ситим. А якою ж ніжною та турботливою була мама! Як у хаті було красиво – чисто, ошатно, затишно.

-    Тату, заберіть мене додому назавжди, - слізно благав Станіслав, коли вони всідалися на воза – їхати назад до Умані.
-    Колись ще мені подякуєш, - сумно зітхав Леонтій, ховаючи від сина очі.
-    Але ж мої брати вдома.
-    Ми з мамою молимося, аби і їм пощастило так, як і тобі.

Ще кілька днів Станіслав потім ходив і згадував, що мама готували, як воно смакувало й пахло.
Дивно йому було, чому батько такий невблаганний, навіщо та наука?
Отримуючи штурхани від хлопців, гірко плакав і мріяв втекти додому. Потім таємно молився, аби сталося диво...

Наука Станіславові давалась важко, і він дуже зрадів, коли якогось дня його мрія таки здійснилася.

У 1933 році хлопець таки встиг закінчити три класи.

Леонтій приїхав із Шуляк возом і забрав сина додому.

Коли Станіслав уперше почув від батька, що назад він уже не повернеться, мало не вмер від щастя.
-    У тебе народилася сестричка, - ще й сказав батько дорогою.
-    Тепер у мене є сестричка!

У Станіслава крутилося в голові, дихалося на повні груди.
Коли в’їжджали в Шуляки, хотілося сміятися та обіймати кожного стрічного.
 
Тільки ж… 
В селі тоді настали невеселі часи – люди вешталися по вулицях худі, сумні, аж сірі. 
Сім’я Міхалчевських не голодувала – старшого сина Леонтій влаштував на роботу до колгоспу - мельником. В’ячеслав приносив додому  то торбиночку борошна, то жменьку крупів. Батько міг взяти буряків, картоплі, огірків.
Було дуже небезпечно, але коли Леонтій отримував  для колгоспу насіння картоплі, приховував мішок і ніс додому.
Ще мали Міхалчевській свій город, так і жили.

Коли забрали Станіслава із Умані, то на тому його наука не закінчилась – Альбіна дуже наполягала, аби її діти вчились. У Шуляках тоді була польська школа, і Станіслав закінчив 5 класів, навчився читати та писати по-польськи.
 Учитель по письму і математиці був Казимир Болеславович Гугульский, дуже смішне прізвище, еге ж? Але такий гарний – високий, ставний, кучерявий – справжній тобі пан! А його жінка – жидівка, звалась Сара Ісаківна, викладала малювання й музику, навпаки була  негарна – маленька, із розпатланим волоссям, очі меткі і чорні. Але дуже була добра, Станіслав на все життя запам’ятав її приязну усмішку і ласкавий голос. 
Як же учні любили ту Сару Ісаківну! У Гугульських своїх дітей не було, й увесь свій час родина присвячувала вихованцям. Жили учителі близько біля школи у невеличкій хаті з верандою, біля хати – квітничок, садочок. Школярі, було, бачать, що Казимир Болеславович ще в школі, а Сара Ісакіна прийшла додому, нишком, нишком – та й вбіжать до хвіртки, стоять і заглядають. А вона вийде – винесе пряників, цукерок, була дуже добра та щедра.