4.

Коли потяг рушив, Люба від щастя розплакалася.
-    Ту, що із цигарками, висадили, - шепнула їм жінка з сусіднього купе.
Вранці у теплому вагоні стояв страшенний сопух від ковбаси, над сумками кружляли зелені мухи і Люба підозрювала, що всередині може чекати неприємний сюрприз.
Коди прибули до Москви, Сергій підв’язав відірваний каблук до туфля, і Люба, морщачи носа від смороду, обвішана з-заду і спереду торбами, обережно покульгала до таксі, яке відвезло торгашів до кумових родичів, де вони мали заночувати й перетримувати свій товар.
Ось тоді Люба й побачила століцу союзу.
Як зайшла вона до московської квартири – а там повний безлад, по підлозі стоять гори пляшок, на столі недоїдки, у проіржавілій брудній ванній на шворці висить білизна – стара, подерта, у рудих плямах. А як повносили та повідкривали сумки, Любі потемніло в очах, бо всередині аж ворушилося від черви!
-    Що ж тепер робити з сардельками? – забідкалася вона. – Товар зіпсовано, доведеться викидати.
-    Видно, що ти геть недосвідчена в торгівлі, - реготить Сергій. – Нічого цим сарделькам немає, вони хороші.
-    Але ж як це?
-    Їсти ми їх не будемо, але спродати треба, аби не повертатися додому ні з чим.
-    Таке буває, - піддакує кума. 
Кинулися вони рятувати товар. Повисипали сардельки до ванної, поперемивали, повитирали ганчірками і порозкладали, де могли – щось винесли на балкон, щось повпихали до холодильника, а то й просто повикладали по газетах на підлозі. 
Трохи перепочивши, склали якусь кількість сардельок у сумку й відразу пішли на «точку» - на невеличкий стихійний ринок у одному з мікрорайонів москви. Люба ступає сторожко, обережно підстрибує на одній нозі – бо каблук прив’язаний до туфля дротиком.
-    Ти ховайся із сумками у кущах, - коли прийшли до призначеного місця, повчав її Сергій. – Наташа торгуватиме, а я стоятиму на шухері.
І хоча Любине завдання було найлегшим, дуже скоро вона проклинала усе на світі – і кумів із їх бізнесом, і свою згоду вляпатися у цю брудну авантюру. Тому що стояла вона у тих кущах і дригоніла від виснаження та страху, мов якась волоцюга, до Люби ще й час від часу підходили бомжі, пропонуючи бути третьою.
-    Йдіть звідси, - сичала вона, соромлячись самої себе.
І як я до такого докотилася, думала Люба, із ностальгією пригадуючи своє безтурботне життя в Німеччині.
Періодично до Люби навідувався Сергій, брав чергову партію ковбаси і йшов назад, іноді з нерозпроданим товаром прибігала Наталка, кидала усе Любі під ноги й, приклавши пальця до вуст, навприсядки завмирала, тоді Люба знала, що поблизу з’явився патруль. 
Увечері, насилу приволікши ноги, розстелила Люба свою постіль поверх протертого матраца й заснула мертвим сном. А куми до ранку пили горілку із господарем квартири. Сергій перебрав зайвого й навіть не зміг підвестися з постелі. Довелося їй з Наталкою іти торгувати самим.
Цього дня була її черга стояти на варті. 
-    Взую червоні чобітки, - сказала Люба Наталці. – Що, невже даремно я їх сюди привезла? Та й кульгати на відірваному каблуці уже не сила.
-    А чи не важко тобі буде на шпильках? Що як доведеться втікати від міліції?
-    Думала, що побачу москву… - бурчала Люба, погладжуючи лаковану, червону, як жар, шкіру на холяві. – Підемо до театру, чи й просто пройдемось по площі…
-    По якій ще площі? – кпила з неї Наталка. – Тут аби дістатися благополучно додому.
Доволокли вони торбу до кущів, Наталка взяла якусь частину сардельок у відро і поряд торгувала. А Люба стала неподалік - у військовому анораці й червоних чоботях на височенній шпильці, і думає, що я ж тут забулася. 
Мимо проходили люди, на ринку ішов торг, товстенький дядько із Кубані, що продавав картоплю, час від часу зацікавлено зиркав і підморгував…
 Час ішов непомітно, знічев’я Люба замислилася про те, що ж там робить удома чоловік, чи не скучила за нею дитина, почала планувати, що вона купить на ті гроші, які вони вторгують за сардельки. І, замріявшись, геть втратила пильність. Аж раптом бачить – просто перед нею стовбичать два міліціонера.
-    А де це ви тут взялися? – нажахано звереснула Люба. – Що, земля тріснула і чорт з’явився?! 
-    Что ви здєсь дєлаєте, женщіна? – питає один з них, а Любі й мову відібрало – до того вони були між собою схожі, немов однояйцеві близнята. 
Інший теж це помітив й почав сміятися, показуючи то на Любу, то на товариша пальцем.
-    Йдіть уже, куди ви там йшли, - крикнула Люба, бо їй було не до сміху – вона ж не встигла попередити Наталку, й тепер та розпачливо блимала очима - кудись втікати не було толку. 
-    Что ето ти дерзишь, хохлушка, - підозріло придивився до мене її двійник.
-    Йдіть геть! Немає вам що робити, чи що? Що, не бачите, як ви мене налякали?
-    Да вижу, вижу, что ви с подєльніцей занімаєтесь нєзаконной торговлєй, - а у самого погляд посоловів, видно, що Люба йому сподобалася.
-    Голубчики, відпустіть нас, - почала вона благати. – Знаєте, як важко було добиратися до москви? Я й досі не можу дійти до тями. 
-    Много заработалі?
-    Та й що ж ми тут вторгували? А геть нічого!
-    Как смєшно она говоріт. Лопочєт, а нічєго нє понять.
-    Но как інтєрєсно!
-     Відпустіть, хлопці, і ми більше ніколи сюди не приїдемо, клянуся усім святим, що маю, от більше ніколи, і хай мене грім поб’є, якщо я брешу.
В цей час один з міліціонерів пішов до Наталки, а інший узяв Любу під лікоть.
-    Хорошо, твою подєльніцу атпустім, - каже він. - А вот ти сєйчас пайдьош со мной гулять в ресторан.
-    Та навіщо я вам здалася? Ви ж, мабуть, маєте жінку?
А той регоче.
-    Моя жінка паєхала к матєрі в дєрєвню, так что квартіра свободна. І єслі ти са мной пайдьош, всьо будєт хорошо. Нєт – пойдьом в отдєлєніє пісать протокол.
Зрозуміла Люба, що їй непереливки: зробить, як каже міліціонер, осоромиться на все життя, втратить гідність і самоповагу, а коли впиратиметься – потраплять вони з Наталкою до КПЗ, як і попереджав Ігор, й не бачити тоді грошей.
-    Ігор! – зненацька спам’яталась Люба. – Мій чоловік теж міліціонер.
-    Что, правда?
-    А ось, погляньте, - дістала Люба із гаманця фотографію свого чоловіка у міліцейській формі. – Ви ж знаєте, як воно на цій службі. Живемо від зарплати до зарплати, і тої не вистачає. А у нас маленька дитина… - і тут Люба гірко заплакала, а потім заридала, виплакуючи і втому, і ганьбу.
-    Ну ладно, із-за солідарності тєбя отпустім, только нє плачь. Так і бить, продайтє сваю колбасу, но завтра чтоби вас здєсь нє било.
Коли міліціонери пішли, із новою партією сардельок прийшов Ігор, і вони таки допродали усе до решти.
 
Як поверталися на квартиру і йшли попід гастроном, Люба попросила у кума, аби купив їй пляшку лимонаду:
-    Так хочу пити, аж у роті пересохло.
Але той відмовив:
-    Ні, поділимо гроші порівну на три частини, тоді за свої й купуй, аби все було по-чесному.
Люба була ошелешена від його скупості, адже два блоки цигарок, які залишилися після обшуку в її анораку, вони теж вигідно продали, а гроші забрав Сергій – у спільну касу.
Коли ж Люба отримала свою частку, не повезла додому ні копійки – геть чисто усе потратила в москві: купила обновки собі й дитині, копченої ковбаси, оселедців, сиру – всіляких делікатесів.
Їхали назад у поїзді, Люба накрила гарний стіл, дістала куплений коньяк – і подякувала кумам за науку.
Але після того вона заріклася їздити на такі сумнівні заробітки.