3.

І от, білети були на руках. Сергій аж підскакував від щастя.
-    Як це тобі, Любо, вдалося? Ну ти й проворна!
-    Добре, що ми взяли тебе з собою, - піддакувала Наталка.
До потяга вони знову тягнули на собі сумки, немов верблюди, часу до відправлення залишилося обмаль і треба було поспішати. Люба вчепила одну торбу собі на плечі, другу - на груди, дві інших взяла до рук, біжить - насилу перебирає ногами. А як хотіли заволокти сумки до вагону, провідник кинувся навперейми.
-    Це що там, контрабанда? Вам із сумками не можна до вагону!
-    Яка ще контрабанда, це свинячі сардельки, - пояснює Люба, але він заступив дорогу й не дав їй вилізти по східцях.
-    Навіщо вам так багато сардельок? Може, везете на продаж?
-    Нє, усе з’їмо самі, - іронізує кум. 
-    Я б так не жартував, - спохмурнів провідник. І тоді защебетала Наталка:
-    Ми в гості до родичів їдемо, веземо їм гостинці.
-    Кого це ви вирішили обманути? – роздратовано провадить провідник.- Може, мені покликати міліцію?- й не зрушить із місця, інших пасажирів пропускає, а цих – ні.
Бачить Люба, що потяг от-от рушить, а вони так і зостануться стояти на пероні з сумками, й вирішила узятися до справи сама.
-    Голубе, я розумію, усім треба жити – і нам, і тобі, - благає вона.- Що ти з нас хочеш? Що тобі дати, аби пропустив всередину?
Провідник назвав суму, а в Люби аж очі на лоба полізли.
-    Та ти що? Ми ж спродамо весь товар, і нічого з того не матимемо, так не піде. Давай зійдемося на кілограмі сардельок?
Провідник покрутив носом, руки з дверей не приймає.
-    Знаєш що? – звереснула тоді Люба. – Мій чоловік теж міліціонер, і він має тут, у Києві, знайомства! Якщо потяг поїде без нас, я поскаржуся на тебе, куди слід. Тож або бери кілограм ковбаси, або нічого!
Мабуть, вона була дуже переконливою, бо провідник буркнув:
-    Давайте два, - і відійшов убік.
Вже й потяг подав сигнал до руху. Вилазячи по металевих східцях, Люба необачно зачепилася і відірвала каблука, той упав на рейки, і Сергій змушений був лізти під потяг та діставати. Так Люба й покульгала по вагону.
Знайшовши своє купе, вони позакладали сумками усі вільні місця. Відразу ж довкола поширився неймовірний аромат часнику та м’яса, пасажири принюхувалися і невдоволено сопіли носами. Коли ж потяг рушив, до купе вбігла худенька руда жіночка.
-    Будь ласка, сховайте оце десь у себе, - тицьнула вона двома блоками цигарок.
-    Ні, - не погоджується Сергій. – У нас он свого добра навалом, аби ще брати чуже.
-    Я дуже вас прошу, заради Бога, - Люба поглянула на жінку, а в тої обличчя таке бліде і виснажене, що стало їй шкода.
-    Так, давай цигарки сюди, -  взяла вона і сховала блоки у рукави анорака.
-    Любо, не треба, - спиняє кум. – Ти знаєш, якщо буде перевірка, то за таке нас викинуть із потяга, ще й накладуть штраф.
-    Нічого не буде, - відрізала Люба.- Усім треба жити.
Жінка подякувала й пішла.
Люба ж пішла до туалету, помилася, розіслала на другій поличці постіль, зручно вляглася, випростала ноги й нарешті зітхнула з полегшенням, що можна відпочити. Та щойно вона прикрила повіки, як потяг зупинився на якісь станції, і до купе увійшли перевіряючі.
-    Це точно нас заклав провідник, - налякано прошепотів Сергій, зіщулюючись. 
-     Ой боже, що ж робити, - тихенько заскімлила Наталка.- Любо, нам кінець.
Люба підтягнула ковдру під груди і сіла, замість страху відчуваючи люте роздратування.
А міліціонер тим часом хазяйновито постукав ногою по сумці.
-    А что ето ви везьоте в сумках?- спитав він у Сергія.  
-    Ковбасу…
-    Такіє перевозкі в вагонах общєго пользованія запрєщени, ви должни собраться і нємєдлєнно сойті.
-    Ми не можемо вийти, - бурмоче під ніс Наталка.
-    Гражданочка, слєзайтє с полкі, - звернувся міліціонер до Люби. А тоді до свого напарника: - Ти іді поіщі, может, єсть что-то єщо, а я проконтролірую етіх.
Коли один із перевіряючих пішов, Сергій різко підвівся, ударився головою об верхню поличку й знову сів, Наталка завовтузилася, занишпорила у сумочці. А Люба набрала повні легені повітря…
-    Що?! Нікуди я не піду, - заволала вона.- Якщо здужаєте, то виносьте мене на руках, бо сама я з місця не зрушу!
-    Почему ви орьотє, женщіна?
-    А я побачила б, чи ви б не орали, коли б не було чим годувати дитину. Живемо без зарплати, насилу влізли в цей потяг, а ви нас викидати, як собак? Та де це бачено, щоб так із людьми? У вас що, душі немає?!
Люба так навіжено репетувала, що міліціонер аж занімів й подався трохи назад.
-    Нємєдлєнно закройтє рот! – гаркнув він.
-    Якщо хочете, можете мене тут розстріляти! – набирала оберти Люба. 
На щастя, з іншого кінця вагона в цей час погукали:
-    Міхаіл Івановіч, ідітє сюда, тут нашлі сігарєти!
Люба здригнулася, поглянула на Сергія, той прикипів поглядом до анарака. Лише тепер вона пригадала про цигарки… серце у Люби шалено закалатало.
Та перевіряючий уже поспішав туди, де знайшли справжню здобич.