2.

До суботи Люба напакувала аж чотири непідйомні сумки свіжих сардельок, понадіявшись на те, що куми їй допоможуть. Але коли побачила Наталку з Сергієм, зрозуміла, що все доведеться нести самій, адже кожен із них мав по шість величезних баулів.
Любині куми на промисли зібралися по-простецьки, аби було зручно – розтоптані кеди, старі куртки. Вона ж одягнула рожеву німецьку кофтинку, плісировану спідницю, взулася у білі туфлі на каблучку, накрутила кучері, налакувала нігті.
-    Куди так вирядилася? – реготів Сергій, оглянувши її з ніг до голови.
-    Але ж я їду до великого міста, там культурні люди…
-    Культурні люди, в москві? Ти там була?
-    Все ж таки я не у тундру їду, - Люба пригадала собі провінційне німецьке містечко, покрутила в руках червоні чобітки.
-    Я розумію, тобі хочеться себе показати, та я б порадила одягнутися по простому, - наполягала Наталка, - їдеш не на концерт, а торгувати сардельками, потім сама ж шкодуватимеш, що зіпсувала одяг, повір мені, я не перший раз у дорозі.
-    Гаразд.
Але Люба хіба змінила святкову спідницю на джинсову, про всяк випадок з собою взяла старий чоловіків анорак – зручне пальто із коміром, що при нагоді міг стати капюшоном, у сумку таки поклала червоні чобітки і чисту постіль, бо бридилася лягати на чуже.
До автостанції торбешників вивіз Ігор, там вони запакували сардельки в багажник автобуса й рушили до Києва. У Києві взяли таксі до залізничного вокзалу, і Люба мало не увірвала пупа, коли волокла торби на собі до зали очікування.
Перше лихо спіткало біля кас.
-    Квитків до москви немає, - байдуже повідомила крізь віконце касирка.
-    Як немає?.. – злякалася Люба. – Нам треба виїхати терміново!
-    Чекайте, може, ще з’являться.
-    Отак воно буває, - спохмурнів Сергій. 
-    Можемо прочекати й до завтра, - приголомшила Любу Наталка.
-    Як це – до завтра? А сардельки? Вони ж зіпсуються.
-    Додому ми не поїдемо точно. Може, доведеться заночувати на вокзалі…
-    Ніхто не буде тут ночувати, - категорично відрізала Люба, - я буду не я, якщо ми не виїдемо найближчим потягом!
Поскладавши торби в одному місці, почали жінки полювати за квитками. Сергій залишився за вартового, а вони бігали від віконця до віконця.
Тільки ж все марно. 
Люба від втоми аж падала, вона натерла туфлями ноги й була у відчаї, аж тут запримітила військову касу. Бачить вона, що для військових квитки продають, і думає: мій чоловік теж колишній військовий, може, пощастить.
-    Наталко, а ми таки поїдемо, - по-змовницьки підморгнула кумі.
Підійшла Люба до каси, стала поряд з віконцем, аби перечекати, доки нікого не буде, а тоді просити під милий бік касирку. Для більшої певності дістала вона із сумки ще й анорак, одягнула собі на плечі. Тільки ж, як на зло, щойно хтось відходив від каси, а вже підходить інший. 
Так минуло добряче часу, від втоми у Люби підкошуються ноги, а до вечірнього потяга залишається якась година.
Нарешті місце біля віконця спорожніло, Люба швиденько підбігла, набрала повні легені повітря, аби почати просити, аж тут бачить, до каси прямує чоловік – високий, ставний, у військовому мундирі, іде так впевнено, стає позаду Люби. Вона й зів’яла, не мала сил відійти геть, але розуміла, що й просити не варт. Стоїть Люба, важко дихає, тримається руками за підвіконня, й кусає губи.
-    Ви квиток будете купувати? – строго питає у неї військовий. І тут Любу прорвало.
-    Змилуйтеся, - благає вона, і сльози котяться, немов горох. – Мені… нам із кумами край треба поїхати до москви. Мій чоловік – колишній військовий. Ми тепер виживаємо, як можемо. Щоб трохи заробити, веземо на продаж ковбасу, і якщо не вирушимо сьогодні, вона зіпсується, на що тоді нам жити, як віддавати борги?
-    То ваш чоловік був військовим? – незнайомець зі співчуттям подивився на Любу, на старий анарак.
-    Так, - Люба назвала номер частини, де служив її чоловік, звання, місто в Німеччині.
-    Гаразд, відійдіть і чекайте мене біля вікна. Скільки Вам потрібно квитків?
-    Три.
Військовий купив, як Люба його й просила, три білети і не взяв за них гроші.
-    Нехай щастить, передавайте вітання чоловікові.