Зелений анорак 1.

До дев’яностих Любі з чоловіком пощастило пожити за кордоном. Ще юна дівчина, вона працювала у косметичній фірмі, Ігор був військовим.
У ті часи Радянський Союз і Німеччина – мов небо і земля.
За п’ять років молоде подружжя звикло до особливої атмосфери, що панувала у містечку, де вони замешкали. Люба вивчила мову, мала достойну зарплату, за яку купувала гарний одяг, їжу, білизну, парфуми; вони з чоловіком ходили на концерти, в кіно, любили неспішно прогулюватися по вихідних в місцевому парку, і Люба відчувала себе справжньою жінкою – красивою, самодостатньою, упевненою в собі.
Потім довелося повернутися назад в країну.
Приїхали вони на своєму авто, придбали в райцентрі квартиру, зробили ремонт. А так як тоді Люба була ще досить наївною й недалекоглядною, то рештою вирішила поділитися із рідними: допомогла грішми сестрі, яка ніяк не могла вибратися з нестатків, позичила чоловіковому братові на квартиру, відремонтувала будинки мамі та свекрусі.
Довгий час її пригнічувала неохайність вулиць, занедбаність будинків; проходячи повз двері свого під’їзду, Люба боялася забруднити одяг, повсякчас струшувала із рукавів невидимий пил; лякала її похмурість людей, настороженість поглядів, не вистачало безтурботних посмішок, простоти та легкості, з якою жили німці.
 А потім завагітніла своєю першою дитиною.
Це був 1990 рік…
Опам’яталася молода мама аж тоді, коли зароблених грошей уже не вистачало й на їжу, ось тоді Люба вповні відчула, що це не той світ, до якого вона звикла за три роки в життя Німеччині – а, як відомо, до хорошого дуже швидко звикаєш.
Той одяг, що був куплений за кордоном, поступово зносився, нового придбати не було за що. Особливо ж дошкуляло Любі те, що не могла вона придбати собі хорошої білизни. Зітхаючи, перебирала вона в руках біле німецьке мереживо, щось обережно заштопувала, аби потім – одягати хіба «на вихід».
Настав 1992 - другий рік Люба сиділа з малою дитиною в декретній відпустці, чоловік працював у міліції, і сім’я ледь-ледь зводила кінці з кінцями. Люба планувала шукати роботу. Проте, куди б не потикалася, скрізь було одне і те ж – зарплата мізерна, та й ту платили якщо не цукром, то треба було чекати місяцями.
-    Шкурка вичинки не коштуватиме, - зітхала вона увечері, смажачи на олії картоплю. – Віддамо дитину в садочок, почне хворіти, я ж буду цілими днями на роботі, мені потрібно купити новий одяг і взуття, а чи зароблю я на нього?
Аж ось якогось вечора у гості завітали куми, Наталка й Сергій; вони жиди із того, що возили на москву торби – продавали ковбасу, м'ясо та сало.
-    Слухай, Любко, а чому б і тобі не спробувати поїхати із нами? – запропонувала Наталка, коли Люба поскаржилася їй на те, що геть обносилася. 
-    Справді? Ви мене візьмете? –  Люба миттю прийняла рішення й уже подумки пакувала сумки.
-    Чому б і ні? Ми завжди їздимо удвох, а якщо ти будеш третьою, нам не завадиш. Тільки чи відпустить тебе твій Ігор, він не буде проти?
-    А то б я його питала!
-    Цього разу веземо сардельки, бери, скільки донесеш.
Їхати потрібно було за кілька днів.
-    Ніякої москви, - впирався, як міг, чоловік. – На кого залишиш дитину?
-    Та це ж на кілька днів. Догляне сестра.
-    А якщо тебе зловить міліція? Посадять в КПЗ, повідомлять мені на роботу, ганьби не оберуся.
-    Цим не переймайся, я й не з такого викручувалася, - бралась Люба в боки.
-    Ти моя жінка, чи хто? Наказую тобі нікуди з дому не їхати! - гаркнув Ігор, і тим тільки підсипав жару.
-    Знаєш що?! – гарикнула у відповідь Люба. – Я не хочу звикати до бідності й ходити у дранті. А ти не здатний забезпечити мені й нашій доньці нормального життя, тому не маєш права наказувати. Я зроблю так, як вирішила.