6.

 Дмитро на осінь оженився, узяв за себе сільську дівчину, пішли від Ївги на своє подвір’я. А Лєна старалася скрізь встигати, аж іскри їй сипались з очей – і бабі по господарству, і гарно вчитись.

Коли ж отримала на руки свідоцтво, ще раз нагадала про свою мрію стати лікаркою.

- А вже казала, що ти туди не вступиш. Перше, треба мати знайомих у місті, а друге – гарні гроші. А в нас немає ні того, ні того. Як таки хочеш учитися, то їдь у район і вступай до ПТУ.

- Як це немає грошей? – здивувалася Лєна. – Ви ж годували свині, здавали биків… Я знаю, у вас гроші є!

- Ти ще мало на світі прожила, дитино, - спиняла Лєну баба, - і не знаєш ціни тим грошам. Вони ж здобуті тяжкою працею!

- А то я не знаю? Я ж теж вам допомагала.

- От і маєш цінувати, й берегти. Замість вивозити гроші до міста, краще думай про те, що колись таки доведеться виходити заміж, з чого тоді будемо весілля тобі робити?

 І Лєна здалася на прохання баби. Не поїхала вчитися навіть до району. Цілий рік вона ходила на роботу до колгоспу – доїла корів. Але коли  навесні на танцях зустріла свою однокласницю Люду – убрану у блакитну сукню, із модною зачіскою та нафарбованими губами, аж стрепенулася.

- Бабо, таки поїду вчитися! – сказала з порогу, щойно увійшла до хати.

- А це яка тебе муха вкусила? Хіба тобі погано вдома?

- Он Людка! Вона скоро закінчить навчання і стане вчителькою! А я? Маю все життя ходити до корів?

- І чим тобі погано ходити біля корів? – здивувалась баба. – Але якщо вже намірилася, то йди просити гроші в батька й матері, бо ти таки їх дитина.

На Лєнине прохання мати тільки повела плечима.

- На лікаря? От що здумала! Нічого з того не вийде.  У нас вас, дітей, багато, і всіх колись треба буде женити й заміж віддавати.  Якщо ж дуже кортить, то спробуй влаштуватись хоча б до ПТУ. Вивчишся там на швачку, потім зможеш і себе обшивати, іще й якусь копійку для сім'ї заробиш.

 Схилила Лєна голову й таки вирішила поїхати в район. На зупинці в селі підібрав її Дмитро.

- То що там, Лєна, не спішать тебе хлопці брати заміж? – дорікнув. – А могла б уже рік як бути молодицею, аби мені не відказала! Ми із жінкою розвалили стару і почали ставити нову хату, маємо корову. А що ти?

- А я ось їду до району, буду вчитися на медсестру.

- Ну-ну! – гордо тріпнув кучерями Дмитро. – Але дивися, бо поки ти будеш там вчитися, дівки усіх хлопців в селі порозбирають.

…

 І от, відтоді минуло сорок років. У селі Л. уже й немає школи – закрили, бо хіба вартує заради десятка школярів платити зарплату вчителям та топити груби? 

 А Лєна свого таки домоглась –  вивчилася на медсестру, поїздила по світу, заробила грошей, закінчила курси, отримала на руки сертифікат і відкрила у райцентрі салон краси; вийшла заміж, народила дітей. І сама – така красива, пишна, говірка; а ще старанна й вправна, тому й успішна - аби потрапити до Лєни на прийом, треба записуватися за тиждень! Із усього району до неї їздять люди, бо кращого майстра не знайдеш, та й поговорити можна про все на світі, отримати мудру пораду.

  Якогось літа, стояла страшенна  спека, «на прийом» до Лєни привезли діда. Син привіз, на дорогій машині, та й що чоловік не геть уже такий і старий Лєна добачила - аж як сів у крісло, просто був якийсь аж надто занехаяний, брудний, байдужий. А син, напроти, - підтягнутий, «крутий».

- Ось, прошу зрізати йому нігті, на ногах, - просить за батька син. – Я заплачу Вам стільки скажете. Я все розумію…

 Від «діда» нестерпно смерділо, він сидів у кріслі набурмосений, склавши на грудях руки й потупивши додолу очі.

- То роззуйте його, - сказала Лєна.

 Вона набирала до ванночки воду, сипала туди сіль, а сама краєм ока позирала на те, як син роззував батька із … кирзових чобіт. Шкарпеток, звичайно, під сподом не було, тому коли дід поставив на підлогу страшенно брудні, змокрілі та смердючі стопи, Лєна на мить затамувала подих й бридливо скривилася, рука сама потягнулася до шухлядки, у якій лежали захисні маски.

- Розумієте, відколи померла мати, він геть опустився, - зніяковіло виправдовувався син. – Мати усе життя за ним ходила, мов за малою дитиною, бо він ні до чого не був здатний… А я живу у місті, маю сім'ю, коли мені дивитися за батьком? Жила тут із ним трохи одна бабка, але ж Ви самі розумієте, хто таке стерпить? Цього разу приїхав, а він жаліється, каже: мене ноги дуже болять, не можу ходити, а сам не роззувається… Я повіз його в лікарню, думав, що то щось із кістками, аж там… Лікар казав, що нігті повростали, от і болять…

Син говорив і говорив, а Лєна не знала, як і підступитися до тих ніг – нігті на пальцях неймовірно розрослися, позакручувалися донизу і повростали в шкіру, натерті рани кривавились, гноїлись…

- Я не знаю, чи й справлюся, - змінюючи воду, Лєна боялася дивитися в обличчя старого чоловіка, бо той, здавалося, навіть не дихав від сорому. – Може, краще б вам поїхати із цими ногами до хірурга, бо тут – такі рани…

- Та ми й приїхали до Вас від нього…

- Як?!..

- Лікар подивився, а тоді сказав, що кращого спеціаліста, ніж Ви, немає, що тільки Ви можете справитись, бо він не береться, сказав, коли відмовите – треба буде їхати на область. Я Вас дуже прошу, я заплачу, скільки скажете, - повторив прохання, - але зробіть усе що треба!

- Ну, гаразд, - Лєні було приємно від того, що її визнали.

Аж піт їй стікав чолом, халат був мокрим - по спині бігли холодні ручаї, коли вона закінчила роботу. Дід же, хоча й напевно відчував при тому нестерпний біль, увесь час був мовчазний та незворушний, він міцно стискав вуста під жовтуватими вусами, а очі були сховані під кошлатими бровами. Син увесь цей час теж сидів  на дивані -  і зніяковіло озирався на двері.

- А зараз ідіть до  магазину, купіть батькові шкарпетки й мокасини, а ще – домашні шльопанці, - забравши ванночку з-під дідових ніг та накинувши на стопи полотенце, сказала Лєна, - бо я зробила усе як слід, але коли ваш батько знову взує ті ж самі чоботи - все піде насмарку, бо ще треба час, аби рани загоїлись.