5.

 І знову літо.

  Лєна вже стала справдешня дівка! Ще тільки рік залишилося їй бути в школі, а тоді вона мріє  їхати вступати до медичного.

- Хочу стати хірургом! – каже Лєна. – Буду ходити у білому халаті, лікуватиму людей, мені це дуже подобається.

- Нащо тобі здалося те навчання? – спиняє її баба. – Хіба одні розтрати. Та й довго ж, я чула, вчитися на того лікаря треба, і важко! Краще залишайся в селі. Буде тобі хата, знайдеш собі гарного парубка до пари, вийдеш заміж.

- А на роботу куди піду?

- Як це куди? В колгосп!

- Але я хочу бути лікарем…

- Гей, чи тебе там ждуть, у тому місті! Хіба тобі погано в своєму селі?

 Аби не марнувати часу вдома, на канікули Лєна знову записалася в колгосп, роботи тут вистачало на всіх.

 І вже не бігла вранці, зав’язавши волосся у хвостик  та накинувши зверху хустину, як раніше, а подовгу роздивлялася на себе в дзеркало, виплітала дві коси, пускала їх по  грудях. Хоча – де ще там ті груди? От у її дівчат-однолітків! А в неї…

- І в кого ти таке худе й маленьке? – знай журиться Ониська. Та все ж  поглядає тривожно в бік онуки, коли та увечері збирається на танці.

Але що ті танці - от на роботі  Лєна «дуріє» з парубками! Разом із дівчатами стрибають по пшениці, кидаються мішками, ловлять один одного і з реготом втікають від хлопців.

 Аж тут новина – повернувся в село Ївжин Дмитро!

- Кажуть, що  вирішив жити з матір’ю! – розповідає увечері Лєна. -  Буде працювати на колгоспному току, йому навіть дали машину, записали шофером!

 Цілий день Дмитро їздить на тій машині туди й назад, із дівчатами коли й перемовиться яким словом, а то все такий серйозний. А Лєні віднедавна почав привозити гостинці. То цукерку у яскравій обгортці тикне у руки, то яблуко червоне, якогось разу навіть простягнув пишний букет синіх сокирок!

А Лєні все байдуже, Дмитрика, хоч він уже й парубок,  вважає за товариша – не більше.

 Зранку баба, як заведено, дає їй із собою полотняну торбинку. Цього разу пошила аж таку довгу, що як прив’яже Лєна її до пояса, то вона стукає майже по колінах. А ще коли повна зерна…

Щовечора мусить Лєна набирати в ту торбу зерна і, оглядаючись, аби на тому не піймали, нести додому. Ще й як не добере до зав’язки – то баба починає бурчати: мало й мало. Тоді дала ще одну торбинку.

- Ось, - каже, - не так буде помітно. Бо як ідеш, то мов перехилена на бік, а так будеш рівніша.

Якогось вечора після роботи, обмотавшись з обох боків тими торбинками, вийшла Лєна за ворота току – аж тут на неї чекає Дмитрик.

- Поїхали зі мною на річку? – просить. – Там така тепла вода! Покупаємося разом.

- Та ні… - не знає, як відмовитися Лєна: під платтям у неї дві торбини, не хоче, щоб побачив.

- Чому?

- Якось недобре буде, коли ми поїдемо туди удвох.

- То гукни із собою подружку, якщо мене боїшся! Але це ти марно, я не такий, не скривджу, – не відступається Дмитро.

- Та ні, я не можу поїхати, бо вдома на мене чекає баба, уже, мабуть, вийшла й за ворота.

- Та ж ставок нам по дорозі, тільки стрибнемо у воду, та й на берег. А я тебе потім підвезу під саму хату!

- Ну тоді гаразд…

На березі Дмитро розібрався та й – шубовсть до води. А Лєна як була, так і сидить у платті, тільки дивиться.

- Ти чому не йдеш купатися? – запитує Дмитро.

- Та… - не знає, як сказати про торби Лєна.

 Дмитро вибіг із води, ухопив її за стан… Аж тут відчув торби.

- Це ще що у тебе тут таке? – забрав руки, подивився.

- Коли не принесу додому повні, баба буде сваритися, - пояснила Лєна.

- Ага, зрозумів…

Наступного дня після роботи Дмитро знову чекав на Лєну за ворітьми.

- Швидко сідай в машину, - гукнув.

 Лєна сіла. Дмитро завів мотора.

- Я  вчора обіцяв тобі, що залишу на кузові трохи зерна? Так от, їдемо тепер до твого двору. Висиплю там пшеницю, а потім поїдемо разом з тобою купатися на річку. Думаю, що твої баба з дідом будуть дуже втішені.

 На село ще й не спадали сутінки. Лєна вискочила із кабіни і побігла в двір, постукала в вікно.

- Бабуню, я відкрию ворота, аби в’їхала машина, а ви застеліть рядно, ми тут із Дімою привезли трохи зерна…

 Машина здала назад. Уже в подвір’ї , не заглушаючи мотора, Дмитро швидко вискочив з кабіни та відкрив борт, пшениця зашуміла в траву.

- Ну все, я скоро буду! – гукнула Лєна і сіла поряд із водієм.

Вони поїхали, а дід із бабою вхопилися за голови.

- Онисько, як хтось побачить – буде нам тюрма!.. -  роздивляючись на гору вкраденої пшениці, скрикнув дід. – Та тут же ціле кузово!

- Куди ж ми дінемо стільки зерна?

- Та місце знайдеться, але ж як ми, удвох, поносимо? Де ж та Лєна!

А Лєна із Дмитром гуляли майже до півночі.

 – Сьогодні запаслися твої пшеницею гарно, тобі вже не треба буде більше обв’язуватися торбинками, ходитимеш мов пава.

- Дякую тобі, Дімко.

- А чого ж ти від мене відсовуєшся? – намагався обійняти дівчину за стан.

- Я цього не хочу, не треба, - спиняла хлопця Лєна.

- Можна, хоч раз тебе поцілую, хоч у щічку?

- Ну, у щічку можна, але лиш раз!

- Яка ти! – сердився Дмитро. – Я ж цілу машину зерна для тебе вкрав.

- Хіба ж я тебе про те просила?

 Коли Лєна увійшла у двір, баба з дідом рачки лазили по траві, вигортаючи пшеницю.

- Де ти була?! – майже із плачем питала баба. – Ми з дідом вже спини попідривали, носячи мішки! Ой, коли б хто не побачив…

Спати полягали, як зажевріло на сході.

Але… коли йшла Лєна на роботу, баба таки тицьнула їй до рук дві порожніх торбинки.

- Аби набрала повні, - нагадала.