4.

 У той рік Лєна почула в собі дівку.
 Одного вечора, убравшись у своє найкраще плаття, Лєна сказала бабі з дідом, що піде на танці.
- Які танці? – не хотіла пускати її з дому баба. – Куди тобі, ще мала!
- Я йду туди із однокласницями, - сказала Лєна. – Вони мене чекають біля клубу.
 Хоч і була невисокою на зріст, та взувши нові босоніжки,  враз аж наче стала вищою.
- А таки красиві, - похвалила обновку баба.
 І от Лєна, у нових босоніжках на білій платформі (таких не мав ніхто в селі!), обережно переступаючи через рівчаки та намагаючись не стати у пилюку, вийшла на дорогу. Як тут…
- Дитино! – почула, як з-за воріт її кличе тітка Ївга. – Зайди-но до мене на хвилину.
Лєна зупинилась – чула вину за побитого собаку.
- Чого Вам треба?
- Витягни з ями відро жому, дуже тебе прошу, дитино. Корова голодна, хоче їсти, а мені прихватило спину. 
- Я поспішаю.
- Та стільки тут тієї роботи, - наполягала тітка, а Бобик крутився під ногами. – Ось і відро стоїть, ти тільки злізеш на один щабель, зачерпнеш жому, подасиш мені – та й усе.
- Де там усе…
- От був би вдома Діма, - скрушно зітхнула тітка, - він би допоміг. Як пішов до армії, а там…
- Де тепер Діма? – Лєні так кортіло пошвидше втекти від тітки, але згадка про товариша заставила завернути до Ївжиного двору.
- Плаває тепер морями, а що я його ростила – геть забув…
- Ну гаразд, де відро?
 Лєна вирішила, що справиться швиденько. Босоніжки не скидала – треба було б розв’язувати ремінці, а тоді знову їх мотати. Згори заглянула у яму – до половини там стояла темна і смердюча жижа, обережно поставила ногу на драбину, опустилася ще на один щабель… Аж  раптом – трісь! – щабель зламався, і Лєна, як була – у нових босоніжках, так і полетіла на саме дно. Восени старий жом смердить немилосердно, навіть коли просто проходити мимо жомової ями. А коли до неї впасти, та ще й у нових босоніжках, білих…
 Із ями Лєна вилазила геть брудна і зла, немов чорт. Навіть не глянувши на тітку, пішла назад до свого двору. Там, скинувши із себе увесь одяг та роззувшись, найперше взялася до босоніжок. Розвела у мисці воду з милом і довго  відмивала свою мрію, а потім витирала до блиску.
 Лєна таки пішла того вечора на танці в  нових босоніжках, і всі дівчата їй там заздрили, але на тітку Ївгу затаїла смертельну образу і вирішила при першій же можливості відомстити за смердючу купіль.

 Якогось дід із бабою взялися запарювати горілку. Зварили картоплю, перем’яли, добавили води…
- Ех, мало ти купила дріжджів, - зазирав до великої каструлі дід, коли баба тримала над нею накривку. – Боюся, хоч би виграла.
- А для чого ви вкидаєте туди ті дріжджі? – Лєні усе було цікаво.
- Бачила, як підходить тісто? Це ж дріжджі  його й підіймають. І картопля потім зашумить. Вже як перебродить – із того шумовиння виженемо горілку.
- Але ж дріжджі такі смердючі…
- Таки смердючі, - засміявся дід, згадавши щось своє. – Колись як я був парубком, укинув дріжджі сусідові у яму з гноєм, ото шуміло! Текло аж до городу!
- Текло аж до городу… - видно було, що Лєна щось замислила.
Був місяць травень, але на вулиці стояла страшенна спека. Після школи зайшла Лєна до магазину, дала продавщиці гроші.
- Баба знов буде горілку гнати? 
- Ну, так…
 Але дріжджі Лєна додому не понесла. Увечері, аби ніхто не бачив, прокралася до сусідчиного двору. Бобику за звичкою дала гостинця, відкрила двері до туалету і одну за одною жбурнула туди аж дві пачки дріжджів.
 Наступного дня в селі обговорювали новину – як у Ївги із нужника страшно поперло нечистотами.
- Це ж треба так зас…ся, - казали жінки, - сором та й годі! Смердить на всю вулицю!
- Ще зроду такого не було, щоб г…о перетікало аж через вікно у дверях! 
- А як же Ївга туди заходила – до того? 
- От уже набралася сорому.
- Яка ж задрипанка.
Село судило і пересуджувало сусідку, Лєна дуже із того тішилась, а дід тільки хитро підморгував онуці, але нічого не казав.