3.

 Як тільки дозволив вік, пішла Лєна на літніх канікулах працювати до колгоспу – записалася на тік.
- От і добре, - раділа баба, - будемо мати зерно! 
 Почалися жнива, баба Ониська дала Лєні з собою довгу полотняну торбинку.
- Оце, дитино, як увечері йтимеш додому, набирай її доверху, прив’язуй собі до пояса, ховай під одяг, аби ніхто не бачив.
Так Лєна й робила. Щоранку вона клала до торбинки коржика, а назад несла пшеницю, ячмінь, просо – усе те, що могла украсти.

 За тиждень баба дала Лєні ще одну торбинку…

А в кінці серпня, як треба було збиратися до школи, Лєна отримала першу в своєму житті зарплату.
- Хочу білі туфлі, – сказала бабі. – І щоб обов’язково були на каблуках.
- Для чого тобі білі, та ще й на корках? – відмовляла її баба. – Дівувати ще зарано. Краще купимо щось дешевше і зручніше, щоб носке.
Як пішли на базар, баба таки забрала у Лєни гроші та вмовила на коричневі балетки.
Із базару Лєна йшла похнюплена, сердита. Вдома на балетки й не глянула, засунула під шафу і забулась. Взулась аж на перше вересня; коли  прийшла до школи – а в прибиральниці тьоті Даші такі ж самісінькі!
Ледве дочекалась Лєна закінчення уроків, на перерві навіть не виходила із класу; увесь день просиділа за партою, ховала ноги, аби ніхто не помітив, що у неї таке негарне взуття. По дорозі додому звернула до берега і, напхавши до одного туфля камінців, добре розмахнувшись, вкинула його у воду - втопила в річці. Трохи ще постояла, аби переконатись, що туфель таки втопився, взяла другого в руку і пішла.
- Ось, - показала Лєна увечері на босу ногу, - тепер мені немає в що і взутись!
- А лишенько мені з тобою! – схопилась за груди баба. – Що ж це сталося? Де ти діла нового туфля?
- Нікуди я його не дівала, - скривила губи Лєна. – Собака сусідський порвав, Ївжин Бобик…
- Як?!
- Вискочив з-за воріт, як я йшла дорогою, та й схопився зубами, почав шарпати. Туфель у мене з ноги злетів, а Бобик почав ним метеляти! І ще й як гриз, гарчав, то я ніяк не могла видерти, боялась. Так і згриз Бобик туфля повністю, нічого не лишилось!
- Чий же це, ти кажеш, Бобик? – спохмурнів дід. – От я зараз піду! – та й кинувся із хати. На вулиці вхопив дрючка…
 Лєна чула, як плакав-скавчав собака, коли тітка Ївга витягувала його із будки, а потім дід добряче його побив.
- Оце тобі, аби не кидався на людей! А це -  аби не гриз взуття! – чула, як при тому приказував.
- Я гроші не віддам, - насамкінець сказала тітка. – Треба було, аби ваша Лєна відігнала пса. Я ж не наказувала йому рвати туфлі. Та й взагалі, він же на неї давно не гавкав…
 Лєні було дуже соромно за те, що вона обманула діда й бабу, а ще більше мучила совість за побитого пса.
- Ось тоді, Бобику, бери… - увечері, аби ніхто не бачив, вона підізвала ні в чому не винного бідолаху і простягнула йому добрячий шматок пирога. – Пробач мені, собачко… Я в боргу не зостануся.
 Відтоді Лєна постійно годувала Бобика, таємно; вона вгощала сусідського собаку хлібом, котлетами, носила курячі стегна, вареники із сиром, яйця, холодець, домашню ковбасу – аби спокутувати свій гріх і утишити голос совісті, який постійно нашіптував про те, яку негарну справу вона вчинила над твариною. Собака вдячно приймав гостинці, привітно виляючи хвостом, навіть не підозрюючи, за що це йому перепало таке велике щастя.
 А Лєна таки купила собі омріяні білі босоніжки, ще й на височенній платформі, із тоненькими ремінцями, що зав’язувалися на литці. 
- Я заробила ці гроші! – уперлась вона на своєму. – І ви не маєте права не купити мені за них те, що я хочу! – таки домоглася свого.