2.

Ще й той Дмитро! Як внадився до Лєни, то так і ходить за нею слідом, допомагає в збитках, бо й сам збитошник – прийомний синочок Ївги, хто й знає чиїх батьків та якого роду.
- І куди тобі до Лєни, - спиняє його Ониська, як вже у хвіртці. – Вона ж іще мурашка, а ти вже куриш. Іди та й грайся з такими ж, як і сам! Ходи…
Ось так нагримала кілька разів, та й відбила охоту ходити. Але Лєна від того не стала краща.
 Але це ще коли була дуже малою. 
Та щойно підросла і пішла до школи, як враз перемінилась. Зробилась чемною, а що вже беручка в роботі! Як розвесніє, то баба не встигає на городі із сапою догнати Лєну. Вранці онука подоїть корову, зварить їсти. Після школи, дорогою додому, зайде до кількох хат, де живуть старенькі, понаносить їм води. Поробить домашні завдання, а потім до смеркання порається в бабиній господі.
- Ото вже не дівчина, а вихор,– радіє баба Ониська, милуючись на свою вертку онуку. – І що б ми без тебе робили?
- Та що. Попропадали б ми без Лєни, – й собі хвалився дід.
Що ж мати?
Матір’ю вона вважала бабу, ото що й тільки - так не називала. Бо від того дня, коли Манька віддала доньку із дому, Лєна жодного дня там не ночувала. Хіба навідається трохи, поговорить із братами, допоможе, що там скажуть, а ночувати йде таки до баби з дідом, бо тут вже її хата.
 Із усіма була Лєна в ладу, усім допомагала. 
От  хіба тільки тітка Ївга - довгоноса й дражлива полька…
 Та Ївга давно жила сама –  робила в школі секретаркою, була вдова,  дітей не мала, а потім всиновила Дмитра, взяла майже дорослим, і трохи подобрішала. Але все рівно була така скупа, аж синя – так казала про неї баба Ониська. 
Городи їхні межували. То Ївга щороку приноровиться та й відірве собі шматочок: висапає по межі пирій, прогорне нового рівчачка – то уже тепер належить їй. Дід дуже дратувався і поривався йти в сільраду, аби переміряли город. Але баба Ониська була проти. 
- А, нехай, - казала. – Все рівно з собою ні вона, ні ми землі не заберемо. Ще нехай би змогли обробити хоч те, що маємо. Ще поки Лєна біля нас, то добре. А як поїде вчитися, чи вийде заміж – а в нас нема здоров’я. А Ївга взяла сироту, нехай…
 Ївга ж тримала в дворі корову, то часом просила сусідів допомоги - зібрати буряки або привезти сіно, і все те за «спасибі». 
- Лєнко, доню, -  якось гукнула її сусідка, сама стояла, зіпершись руками об ворота. – Зайди-но, дитино, до мене на хвилинку, маю для тебе деяку роботу.
- Що треба робити? – Лєна по-діловому відкрила хвіртку…
- Хочу попросити, аби допомогла мені побілити в хаті стелю. А я тобі заплачу: куплю цукерок. 
- Цукерок?.. – замислилась Лєна. 
- Які ти любиш?
- Купите кілограм «Тузика»?
- Куплю, - пообіцяла Ївга. – Але вже йди тепер!
 Хата у сусідки була нова й велика, змурована із цегли. Стеля висока, стін багато. Але Лєна уже не раз мастила у своїй-бабиній хаті. То швидко зняла із себе шкільну форму, переодягнулась   у старе.
- Ти куди? – гукнула баба Ониська навздогінці.
- Піду допоможу тітці Ївзі прибрати в хаті. Не задаром, казала, що купить мені за те аж кілограм цукерок.
- От уже дзиґа! І нащо тобі ті цукерки? Та й Дмитро уже дорослий, хай би прибирав.
- А то ви не знаєте, що він на флоті?
 Білила Лєна тітці Ївзі хату тиждень. Могла б справитись і швидше, але сусідка все добирала – тут тісніше притискай щітку, а тут обведи легенько, тут не махай так сильно…
 Як була зроблена вся робота, тітка Ївга сказала Лєні звичне «спасибі» і провела за хвіртку.
- А цукерки? – уже стоячи за ворітьми, спитала Лєна.
- Іншим разом, - зітхнула тітка, - скоро продам порося, та й куплю.

 Чекала Лєна плати довго. Уже й свиню Ївга продала, купила пару поросят, а на цукерки не гукала.
Не витримала, йшла попід хату, зайшла у двір.
- Агов, тітко Ївго, ви вдома? – гукнула в двері.
- Хто це там?!.. А, ти, Лєно? Що треба?
- За цукерками прийшла, ви ж обіцяли.
- Я не забула, - сказала Ївга. – Обов’язково куплю. От прийдеш до мене колядувати, дам.
 Отримавши на Різдво жменю карамельок, Лєна зареклася більше братися до тітчиної роботи безоплатно. 

Навесні дід перевівав жито.
- Ото було б десь висипати, - стояв над купою перевійок - насіння з бур'яну, - був би гарний урожай, - і дрібно захихотів.
А Лєна стояла поряд. 
 І коли тітка Ївга висапала свій город, набрала повні жмені перевійок – та й ну засівати по сусідчиних грядках. Ще і ще раз бігала Лєна по бур’ян, аж доки на купі було що брати.
- Оце такого давно не бачили! – дивувалися потім люди, озираючи Ївжин город, що буяв розкішно бур’янами. І що вона їм не робила, як не висапувала, а вони перли, як заворожені.
- Як от хто понасівав, - жалілась бабі Онисці Ївга.
Лєна ж слухала те і вдоволено посміхалась