Бабина дитина 1.

Це тепер село стало маленьким, а колись аж триста дітей ходило в школу! Працював клуб, бібліотека…
 Лєнині батьки мали багато роботи у колгоспі: Маня - дояркою, Прокіп – візником. І за дня їх ніколи не було вдома. Хіба вночі – бо як народилась Лєна, вони вже мали четверо синів. 
Останньою була донька - пізня така дитина, і несподівана.
- Куди ж ми подінемо цю Лєну? – як тільки оправилась від пологів, Маня забажала якнайшвидше повернутися до своїх корів – була скажена до роботи, як казали тоді в селі.
- Віддамо у ясла, - вирішив за неї Прокіп.
- А хто її туди носитиме щоранку? Та й забирати з ясел дитину треба, і потім щось із нею теж робити…
- Он хлопці заберуть.
- Я бавити не буду, - найстарший, шістнадцятилітній Тарас, що вже вчився в районі на тракториста, затято замахав туди-сюди кучерявою головою.
- Самі народили, самі й бавте, – пхикнув  Василь.
- І я не буду! – заклав аж два пальці в рота Павло і голосно бренькнув губою.
Найменшому Карпу -  дванадцять, і він теж навідріз відмовився няньчитися з сестрою.
- Е, на вас надіятися! Аби ви хоч до школи справно ходили! – махнув рукою Прокіп, і до жінки: -  Якщо довіримо дитину, занапастять, це ж дівчинка.
- Ну, тоді я не знаю…
Думали Маня із Прокопом цілий вечір, журилися, кілька разів навіть пошкодували вголос про те, що Лєна з’явилася на світ. А вона в цей час плямкала губами і навідріз відмовлялась спати. Така вже вродилась – рухлива й неспокійна.
- А знаєш, що… - коли перед сном Маня вкладала Лєну біля себе на постелі, з іншого боку лаштувався Прокіп, невдоволено кректав. – Твої батьки на пенсії, обоє, вони ще не старі, то, може б, вони взяли дитину до себе? Аж поки не піде в школу…
- Хіба ж я знаю, чи батьки захочуть? У матері тиск, батько увесь час жаліється на нерви. Куди їм ще мала дитина?
- А ти запитай, раптом візьмуть? Он і корову мають, молочко свіже щодня в хаті, буде чим годувати.
 Лєна, мабуть, почувши щось недобре, заворушилася у сповиточку і стала пхинькати. Коли ж мама не бралася до неї – заверещала на увесь вголос, заревіла.
- Ну, треба буде й справді піти спитати, -  аби забавити дитину, Маня мусила розхристувати сорочку і вкотре погодувати.
- Бо й правда, - зіпершись на лікоть та перечікуючи те годування, Прокіп дуже співчував жінці, - коли ти матимеш час на роботу? Це тепер зима, а нехай трохи потепліє, розтеляться корови, підуть городи, а тут ще ця дитина, не матимеш часу виспатися.
- Завтра ж піду.
І наступного дня, востаннє приклавши Лєну до грудей, Маня пішла через ставок в інше село, до своїх батьків.
- Візьмете до себе дитину? – просила шістдесятилітню Ониську, що й собі, може, ще б ходила на роботу, але через той клятий тиск уже як рік сиділа вдома.
- Манько, сахнись від мене! – відмахувалась баба. – Чи я тобі колись не казала зав’язати із тими дітьми, ще коли ти привела меншого, Карпа? Уже й так мала четверо, куди тобі ще Лєна?
- А ви думаєте, я її хотіла? Але ж ось, вже народила, не викину тепер під тин.
- Народила… Було не йти заміж у шістнадцять років.
- Ви знову за своє? Скільки можна цвікати.
- А ти мені не затуляй рота!
- Мамо… - схаменулась Маня – не хотіла сваритися із матір’ю, бо ж на цей раз прийшла до неї по щось інше. – Ну візьміть Лєну до себе, ну хоч на рік… Це ж таки ваша рідна онука, хіба так буде тяжко? Сидите все рівно вдома, як два пеньки… А я… А я буду коли-не-коли заходити. Бо ж мені треба на роботу, там  напарниця мої корови зовсім запустить. Та й копійчину заробити, бо Тарасові закортить женитися, треба буде із чогось весілля грати. Візьмете дитину, га?
- Ну, не знаю… - зітхнула баба. – А воно ж хоч не дуже крикливе, вночі не плаче?
- Спить, мов янгол! – радісно стрепенулась Маня.
- Спитаємо ще діда.
- Та що його там питати. Як ви скажете, то так і буде, хіба ж ні?
- Оце не знаю: а як дитина захворіє, то - що?
- Перекажете мені людьми, я відразу ж прийду.
- Ну гаразд, тоді неси.

 Наступного дня Лєна вже була у баби. Низенька глиняна хатинка під солом’яною стріхою, з малесенькими віконцями майже при землі та величезною піччю в кутку єдиної кімнати гостинно прийняла її у свої вгрузлі в землю двері.
 Дід спочатку невдоволено сопів та бурчав, коли Лєна цілісіньку ніч аж захлиналася плачем, а вдень совала ніжками, вибльовувала молоко і теж плакала. Але мало-помалу усі звиклись – дід із бабою до Лєни, а Лєна – до коров’ячого молока й до хати. 
 Росла Лєна непосидючою і шкодливою дитиною. Манька як віддала, то й вмила руки, а баба з дідом не встигали вправлятися. 
Як почала чалапати сама за тин – то на вулиці  тільки й чути: того Лєна побила, а в того щось видерла, там вилізла на черешню, пообламувала усі гілляки, витоптала суниці, а там купалась на річці і порозгонила гусей.