6.

     Олена зі Степаном із радістю прийняли до себе онуку.
Прокинувшись уперше в хаті діда з бабою, Настя дуже здивувалась, що на столі на неї чекав сніданок. Скочивши із ліжка, вона поспішила до хліва – допомогти старим із поранням.
-    Не треба, дитино, -  зупинила її баба. – Нехай дідуньо сам, він полюбляє ходити біля худоби.
-    А що ж тоді робити мені?
-    Якщо хочеш допомагати, то можеш мити посуд і прибирати в хаті.
-    Бабусю, робитиму, що скажеш, тільки не відсилайте мене назад до мами.
 Настя допомагала бабі варити їсти, пекти хліб, носила воду на прання й поралася в городі. Старенькі не могли нарадітися онукою. Любка ж навідувала батьків один чи два рази на місяць, і тоді бралася за виховання доньки.
-    То що, ледащице, як тобі тут, краще, ніж у мами? Вже повідлежувала боки? – прискіпливо оглядала доньчин стан. – Не доведи господь, ночами валандаєшся із кавалерами? Гляди, щоб не принесла в подолі, бо я тобі…
-    Та що ти таке кажеш? – спиняла доньку Олена. – Настя – гарна помічниця і дуже слухняна.
-    Ви мені брешете? Бо наче я не знаю, як воно буває. Слухай мене, - приступала до Насті Любка, зціпивши зуби. - Щойно почую про тебе щось погане, начувайся! – туркала кулаком у груди.
Після цих відвідин Настя гірко плакала й хотіла, аби не бачити матері більше ніколи. Але…
Цього літа Настя працювала в колгоспні за двох –  мала 15 років. Ось-ось вона закінчить вісім класів, тож треба кошти на поступання: дід з бабою старенькі, від матері допомоги не чекати. 
Щойно світало, вона бігла на колгоспну ферму – допомагала дояркам, потім – на тік. 
Були жнива, Настя робила до півночі, або ще й довше, постійно недосипала і дуже змучилася за останній тиждень. Якогось разу прийшла додому, не їла й не пила, поперемивала посуд, взялася прибирати. Підлога в хаті вкрита лінолеумом, і аби потім гарно трималися доріжки, стелити їх треба, поки ще мокро. В цей час надійшов дідусь, взяв у миснику помиту миску, всипав черпак каші. 
-    Насте, сідай зі мною поснідати, - позвав онуку. – Баба такого доброго борщу наварила. 
-    Зараз домию й сяду.
 Поки дід сьорбав, Настя винесла на вулицю доріжки, порозвішувала по тину, побігла з відром по воду, вкинула ганчірку, поставила у сінях. 
-    То я пішов, - дід покинув на столі порожню тарілку: мити посуд – не чоловіча робота.
Настя почала підмітати підлогу, у світлиці заглянула під ліжко – а там тих порохів! Стала на коліна, головою зіперлася на дерев’яну поперечку ліжка, очі самі собою заплющились – незчулась, як заснула.
Зі сну її пробудив материн вереск.
-    Ах ти ж ледащо!!! То це ти тому пішла із дому, щоб спати посеред дня? Як же тобі не соромно, зажди, - щоку опік гучний ляпас, потім іще один.
-    Мамо… я не виспалась, - почала виправдовуватися Настя, схарапуджена зі сну, вона й не відразу зрозуміла, за що це її б’ють.
-    А чого ти не спиш ночами? Де шляєшся?
-    Я була на роботі, сьогодні встала рано, дуже втомилась, мила підлогу, заснула…
-    А посуд чому стоїть немитий?
-    Я не бачила…
-    То я тобі покажу! – схопивши доньку за волосся, Любка поволокла її через поріг на кухню, а там, дотягнувши до столу, втокмачила носом у єдину брудну тарілку. – Ось, тепер бачиш?!
-    Мамо, не треба, - пручалась Настя, але тим тільки посилювала гнів Любки.
-    Я тебе вродила, я тебе й уб’ю, але осоромити себе не дам! – кинувши на підлогу, мати добряче копнула доньку ногою в бік. А потім, вирішивши, що для навчання цього буде замало, схопила однією рукою за горло, приперла до стіни, і кулаком турнула в ніс – один раз, другий, третій…

Із носа бризнула кров, Настя почала задихатись. Любка й не думала спинятись, її очі знавісніло горіли, із рота сипались прокляття:
-    Виростила змію! Усе життя мені занапастила! Осоромила перед людьми!
 На щастя, до хати надбіг дідуньо. Вхопивши Любку за обидві руки, насилу відтягнув від доньки.
-    Тікай, дитино, бо уб’є, - шепнув онуці. 
А ту два рази просити не треба. Настя як підірвалася на ноги – прожогом вискочила надвір, побігла, нічого не бачачи довкола, на беріг. Там заховалася в очеретах і дрібно трусилася, сльози текли струмками, але вголос плакати боялась – а що як почує мати, прибіжить і доб’є?
До темної ночі просиділа Настя в очеретах – налякана, голодна, і вийшла лиш тоді, як почали кусати комарі.
-    Ой, дитино, як же вона тебе понівечила, - жаліла Настю бабуня.
-    Я ж не ходила сьогодні на тік…
-    Нічого, завтра підеш. Один день пропустити – це не страшно. Завтра люди побачать, що ти побита…
-    А що ж я казатиму?
-    Кажи, що в погребі упала й забилась. Не будеш же соромити рідної матері? У неї горе – чоловік покинув.

 Нарешті до села повернувся Юрко.
-    Приїхав помирати, - говорили люди в селі.
-    Вигнала його кацапка. Бо навіщо він їй потрібен, слабий?
-    Цікаво, чи захоче його бачити Любка? А донька?

Любка пробачила Юрка удруге, знову прийняла за чоловіка

-    А я б його не приймала, - похмуро сичала Олена. – Покинув саму, із дітьми, напризволяще. Тепер як хворий – то приїхав.
-    На те була причина,- підморгував до Насті дід. – То що, тепер підеш від нас жити додому?
-    Мама мене до себе не кликала…
-    Ото й не йди! Тобі тут краще, - раділа баба. – А там - почнуть сваритися.
-    Добре, бабуню.
Любка із Юрком приїхали по Настю на машині. Вона як глянула – а за кермом сидить незнайомець, худий і жовтий: невже це її батько?
Цього разу Юрка забрала у Любки смерть…

Пройшли роки – неначе збігла вода у річці. 
Настя із сім’єю жила у місті, до матері навідувалася, як мала час.
Коли ж Любка зробилася геть немічна й злягла – донька забрала до себе у квартиру. Ні жодним словом не дорікнула за скривджене дитинство, за крутий норов, за побої. Тільки… 
Коли Любка помирала, а Настя сиділа біля її ліжка, у грудях раптом заворушилась давня образа – за той день, коли мати побила її до крові.
-    Мамо, скажіть мені: за що ви мене так люто били? – таки наважилась спитати.
-    А що? Як я там тебе била? Хіба ж таке було?
-    Було, ой, було, мамо! Мене воно все життя болить. Пробачте, що я вам про це нагадую, аж тепер… Але воно мене не перестає мучити, і як помрете, то кого спитаю?
-    То що, в тебе пробачення просити, чи як?
-    А попросіть!
-    Ну добре, - байдуже сказала Любка, дивлячись кудись убік, -  пробач мені, Насте. Якщо, може, колись тебе й ударила… якось ненароком. Просто я була покинута, - і аж тепер подивилась на дорослу доньку.
Та, замість «пробачаю», підбігши до вікна і ковтаючи гіркі сльози, почала молитися «Отче наш» - один раз, другий… двадцять п’ятий. Аж поки не почула стогону від материного ліжка.
-    Ну чого ж так довго? – застогнала Любка і, голосно видихнувши, померла.
Так і не прощена своєю донькою.