5.

Якось вона прийшла додому раніше. Вхідні двері були прочинені.
«Мабуть, кіт вскочив, - подумала Настя, обережно заходячи до хати. Біля порогу вона помітила материні туфлі, а ще – чужі чоловічі чоботи. - Мама прийшла на обід. А з нею хто?»
Із спальні чулося якесь вовтузіння, чоловічий голос і жіноче хихотіння. Обережно, аби не розсердити матір, Настя пройшла до кухні і побачила на чистій скатертині пляшку горілки, нарізаний скибками хліб і сало. Сівши до столу, вона вкраяла й собі шматочок…
-    А це чого так рано? – розібрана, в одній сорочці матір невдоволено пройшла повз неї, зачерпнула кухлем води, напилася.
-    Не було останнього уроку.
-    Брешеш!
-    Вчителька захворіла, - почала оправдовуватись Настя.
-    Зрозуміло… а чого вирішила байдикувати? У нас грядки позаростали бур’янами, так що скоро вовки почнуть вити, а ти … розсілася тут! 
-    Може, хоч пообідаю?
-    Куди тобі вже їсти? Он щоки аж лиснять.
-    У мене голова крутиться…
-    Що ти відбріхуєшся? Ану марш за сапу і на город! Добре, що я забігла на хвильку, а то б ти, мабуть, на все наплювала і спала б аж до вечора.
-    - Мені справді щось недобре…
-     Оце ще ледащо виросло! Точно як твоя баба Олена, у теї теж вікон з-за бур’янів не видно й така ж задрипанка.
Вкусивши сала, Настя прожогом кинулась із хати, аби не бачити й не чути того, що буде далі. Вона вже була доросла й розуміла, що відбувалося у хаті, але не хотіла віч-на-віч зустрічатися із материним коханцем.
Висапавши грядки, Настя наносила води й взялася за прання, потім надійшов час годувати бичка, свиней, зустрічати з череди корову, прийшов додому брат і попросив вечері…
Мати била її дуже часто – згонила пекучу злість за свою скривджену жіночу долю. А потім ночами, намагаючись заснути, Настя чула схлипування та сопіння за стіною, скрипіння ліжка – Любка не соромилася приводити чоловіків додому та залишала їх до ранку.
-    Якби ж не ти! –  галасувала вранці, пронизуючи доньку знавіснілим поглядом. – То я б, може, ще вийшла заміж і не чекала твого зрадливого батька. Чому я тоді не зробила аборта? Знала ж, що той кобель мене покине.
-    То я нагуляна? – відважилася вкусити Настя.
-     Очі в мої тебе не бачили! Неначе камінь висиш мені на шиї! Змія! –  Любка накинулася на доньку й люто її гамселила, аж доки стало сил.
Сина вона не займала, вважала законною дитиною – прижитою у шлюбі. Та й – ще маленький. Під час колотнечі Володька ховався до іншої кімнати й сидів там, зіщулившись та заплющивши очі. А потім довго плакав в обіймах Насті.

- Більше не можу того терпіти, - жалілася Настя бабі із дідом. – Боюся, колись мати мене уб’є, і що тоді буде з Володькою?
- Не можна такого казати про рідну матір, - усовіщала баба. – Вона не хоче тобі поганого. Просто… не таланить у житті.
- Моя мама нещасна?
І Настя терпіла далі. Аж нарешті Любка знайшла хорошого чоловіка у іншому селі й трохи заспокоїлася. 
А якогось вечора вона зготувала багату вечерю і всадовила перед собою дітей.
-    Розумієте, не хоче дядько Антон жити із нами в хаті, у нього є своє господарство, і він кличе туди мене.
-    А хто такий дядько Антон? – спитав Володька.
-    Мій чоловік. Розумієш, сину, кожна жінка має бути заміжня, а чоловік одруженим, скоро і у вас будуть свої сім’ї. А я не хочу залишатися на старість самотньою. Тому деякий час мусите пожити без мене, удвох із сестрою.
-    А ти? – не розумів Володько.
-    А я… буду до вас навідуватися. Поряд живе баба…
-    Ще баба Олена і дід Степан – не знати чому, зраділа Настя. – Так, мамо, їдь, влаштовуй своє життя, ми якось перебудемо.
-    Ну от і добре, я завжди знала, що зможу покластися на тебе, Насте. Адже ти вже геть доросла, тринадцять років! Знаєш, в твоєму віці я дівувала. Добре, що все вже вмієш, горджуся такою донькою.
-    Справді? Дякую, мамо, - уперше почувши похвалу, Настя почервоніла і з вдячністю поглянула на Любку.
-    Але хоч і житимете самі - ти не занехаюй господарства. Пам’ятай, що скоро корові телитися, а льоха поросна, буряки потрібно буде пересапувати, аби було чим узимку годувати свиней, і картоплю викопаєте до дощів,- напучувала Любка.
-    Добре, мамо, за всім догляну.
-    Аби тобі було легше, я попросила бабу, щоб перші рази носила щось їсти, далі привикнете. 
-    Дякую, мамо…
-    Ще маю надію, що дядько Антон із часом передумає, тоді будемо жити всі разом.
-    Ми переїдемо в інше село? – стріпнувся Володька.
-    Мабуть, доведеться. Але так не хочеться збувати хати, усе ж таки своя…
Наступного дня, зібравши речі, Любка виїхала до чоловіка. А Настя взялася до звичних справ. Було літо, до школи ходити не треба. Але ж тої роботи!
Баба носила пиріжки. Уранці, ще до схід сонця стукала у вікна, віддавала Насті пакунка і йшла. Іноді навідувалася Олена.
-    Як тобі тут, дитино? – жаліла вона Настю. – Може б, збула корову? Тобі самій важко.
-    Володька допомагає, - хвалилася онука. – Він рве бур′ян, чистить від свиней.
-    Бачу, і на подвір’ї, і в хаті чисто, висить прання… А як там льоха?
-    От-от розпороситься.
-    Ти ж наглядай, бо ще подушить поросят, таке буває.
-    Ходжу кілька разів на день, і ще вночі встаю.
-    Ну справжня господиня!
Баба йшла, а Настя, горда від хвальби, ще завзятіше бралася до справ, усе в її руках аж горіло. Увечері ще сідала за вишивання…
Той день був найстрашнішим у її житті.
Зранку Володько блював – чимось отруївся. Настя не мала часу займатися братом, не снідавши, поспіхом запарила йому рум’янку й побігла до корови – бо все показувало на отеління. Коли ж вичистила стійло й хотіла бігти до ветеринара, побачила, що з льохи лізе порося.
-    Ой лишенько, що ж мені робити? – заверещала Настя і кинулася у клітку, льоха грізно на неї загарчала.
На те пішла гроза, здійнявся буревій, від старого горіха відчахнулася гілляка й упала на хату. Крізь пробоїну у шифері на стелю полилася вода…
Володько стогнав від болю, зробився блідим, мов крейда і час від часу провалювався у сон, Настя бігала від хати до хліва – у відблисках блискавиць потоки дощу перемішувалися на її обличчі з дощем, корова ніяк не могла розтелитися, із неї текла кров, а теля стирчало ратицями вперед, льоха розкушувала кожне щойнонароджене порося навпіл, не припиняючи гарчати.
І баба все не йшла.
Зашпортнувшись посеред подвір’я, Настя упала у багнюку й заридала, завовтузилася, немов хробак, довге нечесане волосся змішалося із брудом.
І це ще була не остання біда…
-    Це все через тебе, через тебе, зміюку! – кричала Любка, грюкнувши чемоданом посеред хати.
-    У чому моя провина?
-    Я б забрала Володьку, дядько Антон був згоден узяти одну дитину, але ти!
-    То треба було брати…
-    Ледащице, тільки на місяць залишила на тебе хату, й до чого дійшло? Корова пропала разом з телям! Льоха поїла усіх поросят! На хаті потрібно міняти шифер! Я вже не кажу, до чого ти догодувала брата, що мусить лежати в лікарні!
-    Мамо, я старалася.
-    І як я можу жити з чоловіком? Та я там була уся на нервах, місця собі не знаходила – як бачу, не даремно. Це через тебе я знову самотня!
-    Але ж я тебе не кликала назад, не розлучала.
-    Кому потрібна жінка з дітьми?!!
Любка ридала, заламуючи руки, а Настя зціплювала зуби – вона розуміла, що не в усьому її провина, бачила, як живуть однокласниці, й у серці запалювалася лють на матір.
-    Щось там вони не помирилися, - розраджувала онуку баба. – Зате будете жити із матір’ю.
-    Краще б уже без неї.
Любка ж що день, ставала усе лютішою, доньку вона зненавиділа і не переставала дорікати.
Якогось разу, не стерпівши образ, Настя зібрала сумку і, поки Любка була на роботі, перейшла жити в сусіднє село - до баби з дідом, написавши матері записку, що додому не повернеться.
-    Вибач, брате, - сказала вона Володьці, - та більше так не можу. Без мене вам буде краще.