4.

Коли Любка народила мертве дитя і спала, втомлена пологами, Юрко нищечком зібрав чемодани та, взявши на руки Наташку, ще поночі пішов із дому.
-    Куди ж ти, сину? – спиняла його Палажка. – Так не можна робити. Що скажуть люди, коли дізнаються, що ти покинув законну дружину і поїхав до солдатки?
-    Нехай кажуть, що хочуть, я того не буду чути.
-    Але ж у тебе дитина, і Любка хвора.
-    І там теж діти, двоє, - сказав, як відрубав. – Прощайте, мамо, приїду у Різдві, може.

Лиш тиждень ще пожила Любка із дітьми у свекрухи, а потім повернулася до своїх батьків.  
-    Неначе підмінили нам дитину, - жалілася Олена жінкам на вулиці. – Геть висохла. А стала люта… Я й слово наперекір боюся їй сказати,  і що б не зробила - все рівно не так, неначе це я – невістка в своїй хаті. 
Порадили люди завести Любку до знаючої баби, аби та відшептала над нею уроки та вилила на віск. Але нічого не допомагало. Увесь свій гнів на чоловіка Любка зганяла на його дитині.
 Настя ж була маленькою і не давала собі ради. Та поступово навчилася вчасно втікати з хати, як бачила, що зачинається буря.
-    Для чого ти лякаєш дитину? – спиняла Любку мати. – Воно ж іще мале й невинне.
-    Аби змалечку привчалася бути слухняною!

Коли Насті виповнилось п’ять, Любка нарешті законно розвелась із чоловіком і знайшла йому заміну.  
Іван жив у сусідньому селі і був старшим на кілька років, мав гарну хату, до того ж – інвалід війни. Коли виходив на парад, всі груди блищали орденами. 
За дев’ять місяців Любка народила маленького Володю.
Здавалося б, тепер у родині мав настати довгоочікуваний спокій - життя владналось. Тільки із часом виявилось, що як чоловік, Іван був геть нездатен до любощів. 
-    Я думала, що так… але ж він повний інвалід! – жалілася Любка.
-    Ти брешеш, он – маєте Володьку.
-    Ото і був один-єдиний раз. Краще б не було.
Господиня вона була завзята, все аж горіло в її руках. Але натура не змінилась. Любка зосталась такою ж навіженою, якою зробив її Юрко. 
Найбільше потерпали діти. Їм гарно діставалося від мами за її зіпсуте життя.
У неповних шість донька уже поралась в городі, пасла гусей, годувала свиней і бавилася з братом. 
-    Повинна приносити додому лише гарні оцінки, - за рік, коли пішла до школи, наказувала їй Любка. – Не доведи господи, якщо осоромиш мене перед людьми, тоді начувайся.
А Настя й так старалася: їй подобалося учитися та чути похвалу від учительки, до школи вона втікала від непосильних обов’язків.
Мама успіхів доньки не помічала, добре, що хоч не сварила.
Найбільше Настя любила виписувати літери та цифри. 
Увечері, переробивши усю роботу, коли у хаті стихало, вона всідалася за стіл і наполегливо заповнювала прописи – буковка до буковки, аби як у вчительки, але ніколи не виходило так гарно.
Цього дня Настя дуже втомилася, і мама з вітчимом чомусь довго не поверталися з роботи. Вона забрала Володьку із ясел, видоїла корову, зварила молочну кашу й погодувала дитину. Самій теж хотілося їсти, але для того потрібно було розповивати згорток із кашею.
Майже перед північчю приспавши брата, Настя нарешті сіла до домашніх завдань, старанно виводила чорнилом літери, наслідуючи зразок. Пропис майже закінчувався, залишилося якихось три сторінки. Була пізня пора, світло тьмаве, у голові на якусь мить затьмарилося – і рука із ручкою невдало ковзнула по сторінці, залишивши геть недоречну каракулю та перекресливши рядок. Настя відразу ж похопилася – так було шкода!
Аж тут рипнули двері – у хату ввірвалася Любка, її очі знавісніло блищали.
-    Мамо… - налякано прикривши долонькою зіпсутий пропис, прошепотіла Настя.
-    Дитину заколисала? - впевненою ходою Любка рушила до столу.
-     Володя спить.
-    А домашні завдання поробила? 
-    Так…
-     А що ти там ховаєш? Покажи!
-    Я не навмисно…- Настя прикрила пропис, але Любка гнівно відкинула її долоньку.
-    Ти пишеш, як курка лапою! – звереснула вона. -І що це за лінія? Ти ручки не вмієш в руках тримати?
За мить, пошматований на клапті, Настин пропис всіяв собою чисто виметену долівку. 
-    Бачити такого не можу! – Любка змела долонею зі столу усе, що там було.
Любка вечеряти не хотіла, залишивши налякану доньку на кухні, вона пішла до спальні і важко впала на ліжко, відразу ж захропла.
А Настя, зібравши порвані сторінки, майже до світанку переписувала звідти у новий пропис усі роботи. Насамкінець скопіювавши почерк вчительки, навіть перенесла туди оцінки – аби ніхто не зрозумів, що зошит новий.
Вранці Любка навіть не згадала про вчорашню пригоду, умившись та наспіх поснідавши ще теплою кашею, вона вхопила сина й побігла до ясел. Вітчим так і не ночував удома – поряд жили його батьки, там він переховувався від гніву Любки.

Тієї зими, перучи на річці дрантя, Настя добряче застудилася і три дні не могла підвестися з постелі, нічого не могла робити, хіба лежати. І навіть брата мати до неї не підпускала – аби не заразився.
Для Насті це була справжня розкіш - від ранку й до вечора вона охайно виводила буква за буквою, і повністю списала аж три зошити!
-    Мамо, поглянь, я пишу краще від учительки, - нарешті похвалилася, коли написане і справді виглядало ідеально.
-    Ото мені ще диво, - пирхнула на те Любка.

Коли Настя підросла – щоліта змушена була працювати на колгоспному току, щоб заробити на нове плаття, босоніжки, банти, фартух – те, що потрібне в школу.

Любчин другий чоловік довго слабував, лежав по лікарнях і помер у той рік, як Володя мав би піти до школи.
-    Ой, що ж я буду сама робити з дітьми? – зранку й до вечора голосила Любка. А тим часом Настя уже взяла на себе усю жіночу й чоловічу роботу. 
Ще поночі вона прокидалася і йшла порати корову. Потім розтоплювала в печі та готувала їсти. Після сніданку швидко мила посуд і бігла до школи, вела за руку брата. Після школи – знову до господарства й на город; тільки пізньої ночі вона сідала до навчання.
-    І доки ти палитимеш те світло? – незадоволено бурчала Любка, кидаючи скрадливі погляди за вікно. – Лягайте вже спати.
-    Але ж нам з братом треба виконати домашні завдання.
-    Раніше потрібно вставати, ти, дівко!
Уже крізь сон Настя чула, як мати крадькома виходила у двері і десь зникала. Поверталася далеко за північ, а вранці не могла прокинутися.
-    Як же мені в печінках сидить ця робота, - бурчала Любка, зі стогонами злізаючи із ліжка. – Дівуле, ти корову попорала?
-    Так, - відповідала Настя.
-    А щось зварила?
-    Локшина докипає.
 Мов зачумлена, сідала Любка за стіл і, важко сопучи, глитала доччине варіння.
-    Коли сьогодні повернетеся зі школи? – запитувала між голосним посьорбуванням.
-    Як завжди, після трьох. У мене шість уроків, у Володі – група продовженого дня.
-    Добре, я маю знати.