3.

А далі були крики й сльози. Запустивши у жениха пляшкою горілки, яка, на щастя, розбилась об стіну, гражданська жінка Юри виказала йому усе, що думала.
-    Старшего ребенка я оставляю тебе, - кинула вона наостанок, - дай денег на поезд обратно!
Любка сиділа ошелешена, від почутого й побаченого у неї потемніло в очах, але ж – правда була на її боці: з Юрком вони розписані, ось, поряд їхня спільна дитина. А от ця Клавка – бойова подруга, про таких казали: закінчилась війна, вони розбіглись.
-    У мене теж дитина, - нарешті оговтавшись, засичала Любка, виштурхуючи розлучницю за двері.
-    Значит, есть ребенок? Так будете ще один! – у відповідь волала Клавка, попхнувши біляву дівчинку в обійми Любки. – Мой подарок на вашу свадьбу!
-    Ти мати – чи сука? – Любка мимовільно притиснула до себе дитину.
-    Тебе решать! Но что я точно знаю – мужик наш кобель!

Таки віддавши жінці гроші, Юрко провів її до сусідів, де попросив, аби перебула до завтра. А вранці наступного дня, після першої шлюбної ночі з Любкою, він підводою вивіз Клавку на залізничну станцію та посадив у потяг. 
Наташку невизнана дружина таки залишилася йому, на якийсь час.

От із такого прикрого випадку і почалося їх шлюбне життя.
Дитину від іншої жінки Любка незлюбила відразу ж – усе в ній нагадувало матір: така ж білява й синьоока, а ще говорить по-кацапськи, противно перекручуючи слова. Коли Настуні пояснили, чому ця чужа дівчинка житиме із ними, спохмурнівши, вона вдарила її кулаком у груди.
-    Я не віддам свого тата нікому. Ніяка вона мені не сестра! - вигукнула сердито, і отримала від мами поцілунок.
-    Так, донечко, ця Наташка чужа нам, скоро по неї хтось приїде і забере від нас назавжди.
Тільки ж діти, як діти, за кілька днів вони вже гралися разом у поросі, коли дорослі копали картоплю.
Любка і так була сердита на свого Юрка – за те, що на війні знайшов іншу, придбав від неї дітей. Потім образа забулася, весілля ж мало поставити жирну крапку у тому всьому. Але тепер у неї перед очима постійно була Наташка – явне нагадування про зраду. І вона не змогла змовчати, тільки траплялася нагода – виказувала чоловікові, колола очі дитиною.
-    Але ж і ти не була свята, - огризався Юрко. – Знаю від людей, як ти тут гуляла з солдатами, танцювала із ними п’яна і вешталася по кущах.
-    А не тобі мене судити! Я, на відміну від тебе, дітей не нагуляла! У мене немає гражданського мужа-кацапа!
-    Я ж на тобі женився, признав дитину, що ти від мене хочеш?
-    Правду казала Клавка, що ти кобель. Прибери свою байстрючку з-перед моїх очей, бачити її не можу.
-    Це теж моя дитина, і вона має право жити із рідним батьком.
-    Ти все ще її любиш, оту Клавку? Зізнайся,  – трохи втихомирившись, Любка зазирала у вічі чоловікові, допитувалася, аби дізнатись правду.
-    Яка тепер різниця? – Юрко відмахувався від неї та йшов із хати, на вулиці запалював папіросу й курив, нервово спльовуючи набік. Любка ж у цей час починала плакати – ридати вголос.
-    Не можна так, дитино, - спиняла її свекруха. – Як будеш  варіювати, Юрко ще й справді візьме й покине, і поїде до Клавдії. Навіщо нам таке горе?
Любка й приходила до тями. Та ненадовго. Тільки бачила Наташку – у грудях у неї кублилися гадюки, і отрута сама просилася із рота.
Юрко поступово ставав все похмурішим, починав все частіше прикладатися до пляшки, дружину обходив стороною. 
-    Зовсім знавісніла ваша донька, - Палажка навіть ходила до сватів і просила їх напоумити Любку. – Ще тільки ранок, а вона вже дише огнем, що навіть і я її боюся.
-    Але ж вона такою не була, - зітхала Олена. – Може, народить другу дитину та й заспокоїться. 
Любка знову була вагітна. 
Це сталося відразу ж по весіллі. 
Але тепер, замість гладшати, як має бути з жінками в тяжі, вона що день ставала все худша, тільки живіт ріс, немов гора, і обличчя негарно вкрилося веснянками. Її дратувало геть усе, а надто Наташка.
-    А когда приедет мама? – несміливо запитувала дівчинка у тата, коли поряд не було мачухи.
-    Скоро, скоро приїде.
-    И мы уедем отсюда навсегда?
-    Уедем…
-     Папочка, а ты пока попроси тетю Любу, чтобы меня не била.
На те Юрко важко зітхав і, сторожко поглядаючи на двері, ніжно пригортав дитину до себе. 
-    От народжу, і теж матиму двоє дітей, - вичитувала над Юрком Любка, коли він збирався на роботу – пішов до колгоспу шоферувати. – Тоді ти перестанеш думати про неї!
-    А я й не думаю. Із чого ти взяла, що я думаю про Клавку?
-    Ага! То ти вже не соромишся називати її ім’я у хаті, при мені?
Далі сваритися не було сенсу, тому що в хід могли піти кулаки. А вдарити жінку у відповідь він не мав права – вона носила під серцем дитя.