2.

-    Слухай, Юрасику, а в тебе ж і тут, у селі, є своя дитина, сказала Палажка вранці за сніданком.
-    Це Ви, мамо, про що?
-    А ти не знав? Любка народила від тебе донечку, Настуню.
Якусь хвилину Юрко мовчки жував хліб, а потім важко підвівся.
-    Я хочу її побачити.
-    І Любку ж? – запобігливо перепитала Палажка, в її душі зародилася благенька надія – утримати сина біля себе, нехай і коштом онуків-кацапчат.
-    Так, і Любку.
Вона й не думала його спиняти.
«Нехай іде тепер, - подумала, - Любка стала такою красунею, розцвіла, мов квітка, побіліла на лиці, погладшала – високі груди рвуть пазуху. Як побачить її Юрасик – відразу ж згадає, що між ними було, та й не буде слухати пліток, що брешуть про матір його дитини. Я ж зі свого боку зроблю усе, що в моїй силі, аби вони зійшлися та жили разом, біля мене».
І коли син повернувся додому аж надвечір – ні словом йому не дорікнула, навпаки.
-    То як там тебе прийняли свати? Любка не дорікала? А як моя маленька онучечка – пішла на руки?
-    Та вона - ваша копія! – очі Юрасика дивно блищали, а в рухах відчувалася непевність.
-    Ага, я бачу, тебе там пригощали горілкою?
-    Трохи посиділи, погомоніли. Якби ж я знав… Любка тоді від мене приховала, що вагітна… а то б я нізащо… із Клавкою. 
-    Ну, так-так, у житті всякого буває, - Палажка відразу перехопила нитку розмови і повернула на своє. – Сильно ти образив дівчину, ні разу не відписав – ні їй, ні мені… - легенько дорікнула.
-    Ой, мамо, аби ви знали, в якому я був пеклі.
-    Та знаю-знаю. Що ж, уже як є. То кажеш, Настуся на мебе схожа?
-    Ваші очі, погляд… А ви ж чому самі не признавалися до дитини? Не носили гостинців?
-    Та бачиш… Якось воно так склалося.
Переспавши цю ніч удома, Юрасик почав вчащати до Любки, а там йому ніхто й не нагадав про те, що має іншу сім'ю. Не говорила про кацапку й мати; злякавшись самотньої старості, назавжди відцуралась від онуків.

Минало літо, і після Успенського посту було призначене весілля.
А так як Любка була вже не дівиця, то віддавалась без фати. Тільки ж що з того? Гарний шерстяний костюм вона пошила у найкращої майстрині, туфлі купила в місті, а разом і білу блузку – такої не було ні в кого. Довге чорне волосся заплела в косу і виклала над чистим високим лобом вінком.
-    Хусткою покриєте, коли й годиться – вже після перепою, - настановляла вона матір. – А придане можна віднести просто тепер, аби вночі нічого не забути.
В цей день гуляти мало усе село. Були замовлені музики. 
У Любчиних батьків на городі поставили палаша і наготували пишне гільце. 
Палажка зарізала свиню, столами прибрала хату.
Маленьку Настуню убрали у вишиту сорочку.
Аж ось до двору молодої прийшли свати, попереду - жених із хлібом, побіля нього – свашки й світилки, вони виспівували пісень так голосно, що було чути на всі усюди.
Після викупу молодої, гостей посадили за сніданок, подали по чарці горілки. Далі всі разом рушили до сільради, на розписку.
Скріпивши згоду підписами, уже як законні чоловік і жінка, Любка із Юрком, на чолі довгого поїзда гостей, вирушили до його матері. Там їх стрічав духовий оркестр, а ще…
-    Ой лишенько, а це ще хто?! – сплеснула руками Палажка, коли побачила незнайомку, що входила через широко відкриті й уквітчані ворота до подвір’я, коли вже всі гості сіли за стіл, а вона вибігла на хвильку, аби допомогти кухарці занести страви.
-    Здравствуйте, - порівнявшись із весільною матір’ю, привіталася молода симпатична білявка, одягнута у біле в горошок плаття, в одній руці жінка тримала чемодан, а в іншій  - стискала ручку маленької дитини, такої ж, як і вона – білявої.
-    А хто ви такі? – уже знаючи наперед відповідь, Палажка все ще надіялась: а раптом їх пронесе, і це просто якась заблудла подорожня, що приїхала до когось в гості. 

Тільки б не до неї…

-    Я – Клавдия, жена Юрия, а это – его ребенок. Юрий ведь здесь живет?
-    Ага, здесь, - не відводячи очей від жінки, Палажка позадкувала і сперлась на одвірок хати. – Тільки ж… у нас весілля.
-     А кто женится?
-    Як хто? Юрій.
-    Не может быть! А как это? Ведь это я его жена, а вот наша дочь, Наташка.
-    То де ж ти була до цього часу і чому приїхала саме тепер? – озираючись на хатні двері та заразом ловлячи на собі цікаві погляди кухарки та її помічниці, що поралися біля кабиці, прошипіла Палажка.
-    Да не знаю… Юры не было слишком долго, вот я и решила приехать.
-    Краще б уже й не приїжджала!
В цей час гості, випивши по чарці, заволали «гірко».
-    І що ж мені з тобою робити? 
-    На обратную дорогу у меня денег нет, да и ребенок сильно устал.
-    Але ж у нас весілля…
-    Тогда я войду.
І не встигла Палажка оком змигнути, коли кацапка хутко, обминувши її в порозі, ускочила до хати.