Покинута 1.

Вони любилися ще до війни. Чорнява, повновида, метка й палкої вдачі Любка відразу обрала Юрка за свого чоловіка. Пристала до парубка, немов реп’ях, ходила тінню. І хоч куди б його понесло – вона слідком.
Не раз їх бачили разом, як цілувались.
-    Ото, Палажко, матимеш невістку, немов вогонь, - указували на Любку цікаві молодиці.
-    Коли то буде! – всміхалася майбутня свекруха. – Нехай спочатку виросте й навчиться хазяйнувати.

Аж тут – війна…
Любка провела Юрка за село.
Мати тримала його попід одну руку, вона – під другу.
-    То ти ж мене не покинь, - прошептала до вуха, коли розняли долоні.
Він мовчки пішов, не озираючись; вона - ще до вечора плакала, сама, серед дороги.
Й було від чого – за кілька місяців Любка вродила донечку, назвали Настя.
Палажка наче й не відмовлялася від дитини, і визнавала, але – ніхто не попросив її бути за бабу, батьки Любки навідріз відмовлялися впускати сваху до хати, а стрівшись на дорозі, крутили шиї й відводили вбік погляд.
-    А може, то й не його дитина? – стала на роги й собі Палажка, коли хтось починав аж надто наполягати, аби вона визнала Любку за невістку. – Вони до мене не йдуть, не признаються, не хочуть говорити, то мені що?
-    Але ж то твоя кров, Юрасикова.
-    Хто його знає тих дівок? Може, вона потайна, гуляща… 
Аж минув рік – Любка і справді загуляла!
 Так говорили в селі. Малу дитину вона лишала в хаті, а сама йшла шукати чоловіків, пила з ними вино, горілку, вигицувала під гармошку. В селі був тил, і парубків хватало, а що Юрко їй не писав, то й мала право.
-    Любка не винна, що так вийшло, - Олена, її мати, відбріхувалася від напасниць, що все чіплялись до дитини, хотіли очорнити. – Із всяким може статись, глядіть себе!

До того часу Палажка теж втомилася чекати на сина і геть зневірилася.
-    Мій Юра загинув, - жалілася охочим послухати. – Або пропав безвісти, - розказувала всім цікавим.
-    Та як це безвісти? – не вірили сусідки. – Якби таке було, тобі прислали б про те папір, де б написали, що так і так, такого то числа й у такому місці…
-    Мабуть, іще надішлють. Бо ж знаєте – якого тих людей побито, усіх не порахуєш і не про кожного напишеш зразу.
-    А ти надійся: раптом Юрко живий.
Вона й надіялась, та все ж не дуже: синок її як пішов у перші дні, то ні листа, ні звістки, то вирішила, що вже й не буде. Жила собі самотою, поралася по господарству, сапала город та інколи поглядала на кривого листоношу, що час від часу проходив повз її двір й не зупинявся.
   Аж ось – кінець війні. 

Військові роз’їхалися по домах, Любку з собою ніхто не взяв.
-    Це все через дитину, - жалілась вона матері. – Кому потрібна жінка з причепом? 
 Одного дня селом прокотилась звістка – Палажка отримала листа від сина! Ще й вголос його читала усім сусідам, ходила від хати й до хати, показувала – Юрасик живий, і скоро приїде її провідати.
-    Він пише, що має сім'ю - жінку та двоє дітей, - розказувала вдома Олена доньці. – На фронті зустрів якусь кацапку, медсестру. Був важко пораненим, а вона його виходила, врятувала життя. От він із вдячності й живе з нею. Кажуть люди, що Юрко там приписав, що начебто як та кацапка йому ще не законна жінка, живуть гражданським браком, і що він би хотів весілля. То якщо Палажка не проти, вони приїдуть та й будуть жити у нас в селі. А поки що він в її батьків – десь аж за Уралом!
Любка, як почула, змінилася з лиця.
-    Та що ж це буде, мамо?! – схопилася за груди. – У мене ж від нього дитина! Та як він міг?
-    А він ще не знає, що має Настю, - Олена як могла заспокоювала доньку. – І чула ж – живе із тою хвойдою не по закону, то все ще може бути.
-    Що може бути, мамо? Він прижив двоє дітей!
-    Ой, доню, не знаєш ти ще життя й чоловіків. Повір мені: для чоловіка не важливо, скільки у нього дітей, якщо когось полюбить дужче, покине і з трьома.
-    То що, мені надіятись?
-    Раджу піти і подивитися у вічі, коли приїдуть.
І от Палажка дочекалась – Юрасик ввійшов до її хати в військовій формі, з чемоданом.
-    А де дружина? – замість кинутися синові на груди, мати все позирала на двері, де от-от мала б з’явитися її невістка із онуками, для яких напекла і наварила, прибрала хату й підготувала місце на спання.
-    Зосталися в дірєвні.
-    Це ж чому?
-    Не змогла Клавка приїхати зі мною: дорога далека, діти похворіли, та й її батькам потрібна поміч – ставлять нову хату, для нас.
-    Та як же це – для вас?! – Палажка сплеснула руками. – А тут для кого? Ти що це, вирішив мене покинути саму на старість?
-    І Клавчині батьки так само кажуть, вони й не відпускають від себе єдину доньку.
-     Ти теж у мене один! – на лоб набігли зморшки, а із очей додолу закапотіли рясні  сльози. – Та де ж це видано, аби чоловік ішов жити до жінки, коли у нього є своя хата? Не допущу, аби ти став приймаком! Нікуди не поїдеш, залишишся в селі, оце тобі моє материнське слово. А ні – прокляну!
-    Але у мене там діти – син і донька, я не можу їх покинути.
-    Тоді нехай кацапка приїжджає жити сюди!
-    Поговоримо, мамо, про це пізніше, зараз я дуже втомився і хочу відпочити.
Палажка відразу ж кинулася накривати на стіл, а потім сиділа і милувалася сином, коли той їв, а на душі шкребло. 
Зненацька у її голову закралась рятівна думка.