4.

- Ой, Надю, стережись, бо чоловік тобою збридить. А собі знайде іншу жінку, - якось зауважила їй Рая, тепер вони жили по сусідству, через город.

- Що? Мій Сашко? Та ніколи такого не буде. Хіба він знайде десь кращу від мене господиню?

- Та всякого буває…

 - Нехай попробує.

- Я й не про те, - наполягала Рая. – У тебе й справді кругом порядки, тільки ж за собою теж потрібно доглядати. Поїдь до перукарні, підстрижися, зроби гарну зачіску, бодай раз у рік одягни сукню, стань на каблуки, підфарбуй вуста. Бо шкода мені тебе - ходиш, немов пугало городнє.

- Немає мені коли тими дурниками займатися, – кривилася Надя. – То нехай незаміжні або розлучені тим переймаються.

- То хоч помийся, від тебе несе, як із хліва.

Сказала й затнулася.

- У мене робота стоїть, а тут ще й ти причепилася з дурницями, - ображено буркнула Надя.

Рая спробувала зам’яти свою провину.

- Так, у всьому селі немає кращої хати, від твоєї, подвір’я чисте, тільки ти…- почала вона.

Надя лиш нервово сіпнулася, махнула рукою.

- Та досить тобі мене хвалити, вже побіжу!

- Я там бачила в журналі викрійку, хочу аби ти пошила мені спідницю.

- Оце діло. Принесеш.

- Постій зі мною хоч хвильку, відпочинь.

- Я ж не якесь ледащо, аби відпочивати. Поки з тобою варнякаю, могла б попрати тюлі.

- Та хай їм грець, тим тюлям, хто їх бачить?

- Люди. Я от стою й тремчу, й не знаю, за що перше хапатися, аби скрізь був лад і толок хоча б якийсь.

- Ти краще собі дай толок. Про чоловіка свого подумай, якою він тебе щодня бачить.

 - Він мене любить і таку, - Надя утерлась рукавом брудного піджака – ще свого покійного батька. - Бо я – господиня.

- У твого Сашка колись були закохані всі дівчата, а він чомусь обрав тебе. Не розумію, що він у тобі знайшов. Любив Власту, а обрав тебе…

- А це не він, а я його обрала, – несподівано похвалилася Надя.

- Дивина та й годі. Але як він з тобою спить? Такою ось… Ти хоч колись вмиваєшся?

- Маємо трьох дітей, – Надя взялася в боки і гордо стріпнула головою, її вуста розтягнулися в щербатій посмішці.- Не пальцем же вони роблені? Й не від святого духа, так що затям.

Рая знічено стенула плечима.

- Дуже дивна ви пара…

Кожного року сільські жінки розводили по цілому табуну гусей, і коли приходила пора різати на м’ясо, сусідки збиралися а котроїсь у дворі – аби гуртом скубти.

Прийшла черга Раї.

Гукнула вона Надю.

- Господи, у мене своєї роботи, аж падаю, а тут ще й твої гуси, - роздратувалася та.

- Але ж я теж колись прийду тобі на допомогу.

- Тобі легко казати, а в мене не вимащений сволок, шибки у хлівах брудні, підсвинків треба перевести у нову клітку, обрізати із буряків гичку, підбілити льох…

- Спинися, Надю, всієї роботи не переробиш, далися тобі ті шибки в хліві. Хто їх там, крім корів та свиней, бачить?

- Не хочу, аби на мене тикали пальцями, що я засранка.

- Хто ж тикатиме?

- Казала моя бабуня, що для жінки найгірше – це людський осуд.

- Не прийдеш до мене – то й до тебе не прийду.

- Справді? - Надя розширила очі. – У мене вісімдесят гусей, і не прийдеш?

- Тоді чекаю вранці.

Ще тільки сонце зажевріло на сході, а у Наді вже блищать вікна, із комина лине запах свіжого хліба, мотузки рясніють пранням, корова бреде росою у череду, а вона поспішає до сусідки.

Рая щойно відчинила хатні двері, стала на порозі, потягнулася, хотіла позіхнути, та так і завмерла з відкритим ротом – по стежці через город до неї бігла Надя. Узута в глибокі калоші, панчохи звисають гармошками, на плечах – розтягнутий чоловічий светр, латаний-перелатаний, на кілька розмірів більший, ніж треба й такий брудний, аж сивий; спина в Наді зігнута дугою, руки висять немов граблі, із низько похиленої голови з’їхала стара запрана хустка, з-під неї стирчить копиця давно нечесаного волосся.

- Надю, що трапилося? – злякано скрикнула Рая. – Чому ти так страшно занехаялася?

- Не подобається – то не дивися.

- Ти ж ідеш до гурту, хоча б прибралася в щось краще.

- Ет, іди зі своєю красою, - та відмахнулася, немов від мухи. - У селі по-іншому не можна, немає коли.

Аж тут від воріт увійшла баба Маруся, стала й прислухалася до розмови.

- Як нема коли? – кинула замість привітання. – Жінка мусить постійно бути в спрату.

- Якщо вам є час, то наряджайтеся, а в мене стоїть робота. Що? Невже гуси ще не порізані?

- Іван точить ножа, а ми тим часом вип’ємо чаю, - почала виправдовуватися Рая.

- Ото мені морока – чаї розпивати по сусідах, - гнівно задихала у її бік Надя. – Аби знала, що ви такі лежні, то прийшла б аж після обіду.

- Дитино, охнИся, трохи присядь, - спиняла баба.

- Мені? Сидіти? Це не про ту говорите. Мабуть, побіжу додому.

- Біжи, Надійко, переодягнися.

- Бабо Марусю, яку бачите мене тепер, такою й прийду!

- Навіть не вмиєшся? – бабині очі втонули в лукавих зморщечках.

- Я невмита краща, ніж ви вмиті, - закинула їй Надя.

- Ой-йой, не ображай стару людину.

- А чому ви мене підкушуєте? Я - заміжня жінка, у мене господарство, немає коли вгору глянути, а ви закидаєте про якісь витребеньки.

- І можна було б ще й розчесатися…

- Розчешіть свого язика. Піду додому подивлюся, чи не прокинувся мій Сашко.

- Сашко? - баба сіла на лавці. – Йди-йди, бо, мабуть, ти за клопотами й не знаєш, що у нас на вулиці купила хату молодичка, вчителька, звуть Власта. Теж гарна господиня. Діти у неї доглянуті, скрізь порядки.

- Кажете, Власта? – на мить спинилася Надя. – Гарна господиня?

- А сама з себе, немов картинка – струнка, довге волосся, туфлі на підборах, обличчя біле, окуляри…

- Хм, вчителька… А якщо це та сама Власта, яку я знаю, то яка там із неї господиня? Білоручка! Десь точно не встигає.