3.

Наступного ранку зі спухлим носом, синцем на півобличчя і рюкзаком за плечима Сашко вийшов зі свого двору.

Ні батько, ні мати не вийшли провести сина – після родинних випроводжань, випивши самогонки, вони спали п’яні.

Доїхавши до райцентру, спочатку Сашко вирішив іти просто на автобусну станцію.

- Поїду до Власти… - понуро бурмотів він.- Та пішли ви зі своїми статками…

Проте, минаючи знайомий будинок, наважився завернути.

- Хочу попрощатися із Надею, - нахабно заявив Надиній матері.

- Геть звідси! – замахала на непроханого гостя Карина. – І де твоя совість?

- Гукніть Надю.

- Того не буде.

- Я маю побачити Надю.

- Якщо не підеш, я викличу міліцію.

- Кличте, тільки ви нічого не доведете, та й Надя повнолітня. Зате я покажу синці, і свідки в мене є, - раптом осмілівши, Сашко нахабно розсміявся, а тоді закричав просто у прочинені двері: - Надю! Надю, вийди! Я тебе кохаю, сіра мишко, чуєш?

- Геть звідси!

Та вже було пізно, із голосним плачем, розхристана й червона, Надя вилетіла із хати та кинулася просто Сашкові в обійми.

- Чуєш, я знаю, як нам бути, я знайшов вихід, - дихаючи перегаром їй в обличчя, зашепотів Сашко: - Ти маєш усе заперечувати.

- Як?

- Кажи, що дитина не від мене. Що ти була п’яна і не пам’ятаєш, з ким переспала.

- Але ж…

- І тоді ми будемо разом, я зостануся з тобою. Адже я тебе люблю. А ти… Ти мене любиш?

- Люблю, мій Сашку, - Надя обіймала хлопця за плечі, тулилася всім тілом. Карина ж щосили відривала, штовхаючи його ногами.

- Відпусти! Відпусти, підлий волоцюго! – репетувала жінка. – Людоньки!... – й раптом, помітивши за ворітьми зацікавлене обличчя сусідки, затнулась.

- Ага, кричіть-кричіть, - нахабно розсміявся Сашко, рюкзак уже валявся біля його ніг. – Осоромлюйте себе та Надю ще більше. То чия це в тебе дитина, Надю?- він по-змовницьки підморгнув. – Як треба казати, аби ми були разом?

- Я не знаю, чия це дитина, - похмуро дивлячись на ошелешену матір з-під лоба, впевнено пробурмотіла Надя.

- Як?... Доню, не слухай його!

- Ця дитина не від Сашка, - тепер вона чітко проказувала слова. – І він тут – ні до чого.

- От бачите? – нарешті випустивши Надю з обіймів, Сашко ошкірився, узявся в боки. – То це що ж виходить, ви мене дурно обвинувачували? Склали на мене наклеп… побили.

- Зажди, повернеться чоловік, - засичала Карина, пригрозивши пальцем, а потім до доньки: - Надю, ходімо до хати, мерщій, бо люди дивляться.

- То хай собі дивляться, а я нікуди не піду, - пхикнула Надя, й нарешті помітила на обличчі Сашка синці, розпухлий ніс, нахмурилася. – Це ж батько його побив?

- Звісно, що батько, ще й мало дав.

- А за побиття й заподіяння моральної шкоди я можу подати на вас до суду.

- Це ми на тебе подамо до суду.

- За що? Ану ж, Надю, повтори для матері, хто батько дитини?

- Я не знаю.

- Доню!

- А я даю згоду із нею одружитися, аби прикрити сором. Надю, усе буде гаразд, іди до хати, - Сашко турботливо підштовхнув дівчину до дверей, потім повернувся до розгубленої Карини, гукнувши «добридень» у бік воріт, де вже зібралося кілька роззяв.

- А тепер уявіть, який піде поголос, - кинув в обличчя майбутній тещі. – Будуть казати, що ваша донька волочилася із усіма підряд, і навіть не пам’ятає, від кого в неї дитина.

- Надя не буде такого казати.

- Буде, - запевнив Сашко. – Вона зробить усе, про що я її попрошу, бо мене любить і… е…. не дуже розумна.

- Та як ти смієш? Нехай лишень Надя це почує.

- А як це вона почує?

- Я їй перекажу твої слова.

- Ви зможете довести, що я це казав?

- Повернеться чоловік….

- … а я його до суду за побиття та наклеп.

Сашку і справді не було чого втрачати.

Ще у переддень, коли Надин батько його бив, приказуючи, щоб їхав світ за очі, що дістане його навіть і з-під землі, і що коли не тепер, то згодом посадить, він боявся. Тепер же на нього зійшло прозріння: для чого кудись їхати, усе життя боятися, втрачаючи нагоду гарно влаштуватися – адже майбутній тесть багатий, має грубі гроші, отож його єдина донька не буде бідувати.

Залишилося якнайшвидше залагодити справу, доки мишка була на його боці й не передумала.

Вона ж насправді й не знала, коли завагітніла, адже впускала Сашка в кімнату і спали вони багато разів.

Надя після сварки на порозі дому злягла. Кілька днів мовчки лежала у ліжку й нічого не їла, не бралася до роботи і не розчісувалася. Довелося везти доньку в лікарню. І коли ще й лікар визначив термін вагітності у шість місяців, батьки вирішили не загострювати проблеми й відсвяткувати весілля.

- Гаразд, ми переживемо це приниження, - обіцяв змарнілій Карині чоловік. – Віддамо Надю заміж, її дитина народиться у шлюбі, цим позакриваємо усім роти. Але…. Але наша донька не геть дурна! Минеться дурман кохання, вона отямиться, зрозуміє, хто цей красунчик насправді. Вона послухає нас і передумає. Тоді влаштуємо розлучення. Дитину ми виховаємо. Надя поїде до столиці, вступить до університету, й ніхто не знатиме.

- Але ж дитина…. – Карина хваталася за серце, їй не ставало дихання, пекуча образа гризла зсередини.

- Коли Надя вивчиться, влаштую її на гарне місце, купимо квартиру, машину, і чоловік не забариться. А коли полюбить нашу доньку, то прийме і її дитину.

- Хотіла б я, щоб так і було.

Але той лікар таки прорахувався.

Бо просто в день весілля, коли гості сиділи за столом і сваха голови виголошувала тост, кумедно плямкаючи губами, у Наді змокріло між ногами.

- Ой, що це, - стискаючи коліна, простогнала вона, а тоді, нахилившись до жениха, довірливо зізналась: - Я, мабуть, не стрималася, чи що? Ще зранку болів живіт, думала, що простудилася, або об’їлася горохом.

- Сиди й не ворушися, - не зводячи очей із Власти, що була на весіллі за старшу дружку і тепер сиділа напроти молодої, докинув Сашко.