2.

Надя була хазяйновитою – такою виховала її бабуня: любила наводити порядки, вміла зварити, спекти і вправно шила. Про зовнішність вона не дуже дбала, була переконана – якщо хтось полюбить, полюбить й таку.

- Надю, - якось, заставши за прибиранням, лагідно почав Ельдар Петрович, - ти наша єдина донька, і ми із матір’ю усе робимо заради тебе – ось цей будинок, гроші, земля – усе.

- Ага, я знаю, - Надя невинно закліпала очима. – Усе буде моє.

- І ти вже зовсім доросла.

- До чого ви, тату, вернете?

- Кажуть, за тобою почав впадати Сашко. Це правда?

- Ага, - простакувата й щаслива посмішка осяяла кругленьке Надине обличчя.

- І тобі це подобається? Чи, може, мені з тим парубком поговорити, аби він від тебе відчепився?

Надя сполошилася.

- Татку, ви що? Навіщо?

- Бо ж Сашко - відомий ледацюга, дурисвіт, буде таким, як і його батько. А гляди, скривдить?

- Ні, таточку, Сашко мене не скривдить, я вас запевняю.

- То ти, може, із ним зустрічаєшся?

- Ну так, звісно… - Надя засоромлено зітхнула, її повні щоки спалахнули рум’янцем.

- Але тобі лишень вісімнадцять,– батько раптом ревнув, вхопивши Надю за плечі, кілька разів струснув, голосно задихав в обличчя; його очі палали гнівом.  

- То й що?

- Кажеш, він обіцяв женитися на тобі?

- Так, обіцяв, - налякано прошепотіла Надя, з її очей побігли сльози.

- Ну добре, добре, заспокойся, - руки, що міцно стискали за плечі, враз обм’якли, і Надя уткнулася чолом у батьків живіт. – Моя маленька сіренька мишко, - він ніжно погладжував її по ріденькому безбарвному волоссі, поцілував в маківку. – Я хочу для тебе добра. І не дозволю, аби якийсь гульвіса, якийсь безсовісний волоцюга тебе скривдив.

- Таточку, Сашко хороший, - голосно зашморгала носом Надя, рясно зрошуючи батькову сорочку шмарклями й сльозами.

- Ось, утрися, - той витягнув з кишені хустинку і втер невеличкий доччин кирпатий ніс.

До кімнати вбігла Карина й накинулася на чоловіка з кулаками.

- До сліз довів дитину, – кричала вона. – Ти що, не знаєш, яка вона у нас полохлива? У Наді хворе серце. Годі кричати. Ходімо.

Уклавши в ліжко, мати все ж застерегла доньку знатися з Сашком.

- Ти бачиш, що батько гнівається? Цього разу він накричав, а іншого, гляди, поб’є. Отож забороняю тобі навіть із ним розмовляти, про зустрічі – і мови не може бути, затямила?

- Ото я дурна, що вам повірила і все розказала, - прошепотіла Надя і вкрилася із головою.

А таки Надя із Сашком не припинила зустрічатися, вона ще й розповіла йому про розмову з батьками, а потім, гордовито закопиливши губи, «поскаржилася» на Гордія, що начебто не давав їй проходу.

- Не зводить із мене очей!

- І що, може, він ліз цілуватися? – пробравшись під спідницю й погладжуючи повненьке дівоче стегно, похмуро поцікавився Сашко.

- Та ні, ти що! – захихотіла Надя. – Просто на фізкультурі подав м’яча, відкрив переді мною двері кабінету.  

- Знаю… - Сашкова рука полізла вище.

- А ще він написав мені записку, ось вона – читай.

- «Надійко, я тебе люблю», - підставивши клаптик паперу до світла, що лилося від вікна, ледь розібрав Сашко. – От виродок! Уб’ю!

- Він тааак набрид, - Надя манірно закотила очі ще й пирхнула губами, - сказав, що в мене гарні сережки.

- Бо й справді гарні, - гарячі губи Сашка зоставили поцілунок на її вилиці.

- Атож, ще й золоті, з сапфірами та діамантами, – гордовито похвалилась Надя. – Тато аж із Криму привіз, дуже дорогі та ексклюзивні, інших таких немає. Знаєш, скільки вони коштують?

- І такої, як ти, немає…

- А Власта?

- А що Власта?

- Ну, ти ж був із нею.

- І що?

- Знаєш, а вона мені якось погрожувала.

- До біса Власту!- Сашко впевненим рухом притулив Надю до стіни. – Усе до біса!

- Ой, що ти робиш... – зімліла вона, підставивши губи під поцілунки.

Весна промайнула у клопотах.

Карина з чоловіком нарешті заспокоїлися – донька пообіцяла забути про Сашка: у цьому році Надя закінчувала ліцей, тому взялася за навчання - завзято зубрила англійську, історію та біологію - сама. А щоб її не турбували, всідаючись за книжки, ще й замикала двері зсередини.

До пізньої ночі в кімнаті Наді горіло світло.

- Навіть на танці не проситься, - втішено говорила чоловікові Карина. – Закинула шиття, усе сидить та вчиться.

- То й добре. Взялася наша дівка за розум.

Зрідка Надя все ж таки відпрошувалася у матері – то до когось на вечірку, то в кіно з подружками, але частіше проводила вечори на самоті.

- Можна я в цьому році побуду вдома? – отримавши на іспитах найгірші оцінки, попросила вона в батьків. – Я обіцяю, що до наступного виправлюсь. Мені потрібен час.

- Для дівчини втратити рік – це біда, - не погоджувалася Карина.

- Але ж я за цей рік все гарно повивчаю, як треба, то піду до репетитора…

- Мабуть, так справді буде краще, - Ельдар Петрович зі співчуттям дивився на доньку. – Зміцнієш, наберешся сил, бо геть бліда.

Та й шкода йому було відпускати від себе єдину дитину.

Настала осінь.

- Власто, а таки тебе обскакала ця сіра мишка? – вже просто у вічі красуні закидали дівчата.

- Це ще буде видно. Сашко нею награється й покине.

- Але він у неї ночує, кажуть, бачили, як залазив до хати крізь вікно.

- Ну-ну, це до пори до часу.

- Не хочеш зізнатись, що програла?

- Вилами по воді писано.

Усі дивувалися – після тієї розмови Власта здружилася з Надею. Кілька разів бачили їх разом у кафе, дівчата ходили по магазинах і на день народження подруга подарувала сірій мишці породистого кота.

На осінь Власта поїхала навчатися до педагогічного інституту,

а тим часом по місту пішов поговір – що Надя вагітна.