5

Я все-таки захворіла. Надвечір піднялась температура, з носа тече. Мене знобить, ніби я все так само бреду між наметами і несправжніми людьми. Я вкриваюсь ковдрою, але не перестаю дрижати. Володимир телефонував разів з п’ятдесят. Нарешті не витримавши, я просто вимкнула телефон. Мені нічого йому говорити. Я не маю сили повертатись в офіс, і працювати. Мені здається, тепер вся фірма буде знати, як виставила себе дурепою.

Я плакала, і тремтіла під ковдрою. Допоки не забулась дрімотою,  сповненої болі в усьому тілі і неясних кошмарів. Гупання ввірвалось в мою свідомість набатом. Я скочуюсь з продавленого дивана, плутаючись в ковдрі, і верчу головою як сова, не зовсім усвідомлюючи, де я і що зі мною відбувається.

А стук в двері не припиняється. Я плетусь туди, не роздумуючи котра година, і хто б це міг бути. На зміну докучливого болю і досади прийшла байдужість, і гарячка. Тому я бездумно відкриваю двері, щоб наткнутись на злого Володимира.

– Як це розуміти? – як ножем ріже він, мабуть, незадоволений потребою їхати аж до мене.

Я кліпаю віями, не знаходячи слів, і ноги підгинаються, не витримуючи мене, я падаю через поріг, на шефа. Він виставляє автоматично руки, хапає мене як сніп жита, притискаючи до грудей.

– Ти вся гориш! – занепокоєно і незадоволено заявляє він, і підхоплює мою тушку на руки, переступає поріг квартири. Я хочу прогнати його геть, але сил не вистачає навіть на те, щоб впертись руками йому в груди. Мене качають гарячі, наче розпечена лава хвилі, і накривають з головою.

Коли я приходжу до тями то не розумію де я. Зелені стіни і біла стеля. Повертаю голову з боку в бік, але все одно не можу розібрати де я. Нарешті переводжу погляд на себе, бачу, що я вкрита ковдрою в білому підодіяльнику, а на правій руці приклеєна пластирем канюля. Я в лікарні.

За вікном сіро, і не зрозуміти чи то ранок, чи вечір. Невідомо скільки часу я тут перебуваю і чому. Від спроби встати і пошукати когось з персоналу в голові поморочиться, над губою виступає холодний піт, до горла підкочується слизький клубок, і я  безсило відкидаюсь на подушку.

Чекаю, арешті двері прочиняються  і заходить шеф тримаючи стаканчик кави.

– Доброго ранку, – вітається він. Усміхається якось невпевнено. На нього це не схоже. Він взагалі сам на себе не схожий. Із зморшками на лобі, і патиною щетина на щоках. – Як почуваєшся?

– Слабо, – відповідаю я. Та мене мучить інше питання: – Що ви тут робите?

– Сторожую одну схильну до втеч секретаршу, – Володимир Іванович сідає на пластиковий стілець біля мого ліжка. Невже він тут був всю ніч? – яка умудрилась заробити пневмонію.

– Але ж Марія, вона буде сердита,  – розгублююсь я.

– Марія звільнена, і до її емоцій мені діла взагалі немає.

– Ви що її звільнили? – я навіть забуваю про свою слабість.

– А мав утримувати? – дивується шеф. – Людина написала заяву, я підписав.

Я взагалі нічого  не розумію. Кліпаю очима. Тисячі питань крутяться на язиці, висловити які я не відчуваю, що маю право.

– Може розкажеш чому пішла з офісу неодягнена?  – тим часом запитує Володимир. Мені соромно. Я червонію і він це бачить. Кладе мені на чоло теплу від стаканчика з кавою долоню, переконуючись що жар спав.

– Так було треба.

– Але навіщо???

– А навіщо ви розповіли Маші про нашу поїздку? Про коньяк, і свиней? – на очі знову навертаються сльози.  – Мабуть звітували їй про кожен свій крок.

– З чого ти взяла, що я це робив? – він не злиться. Він здивований, і збентежений.

– Вона ж ваша дівчина.

–  Чотири дні як ні. Ти сама все чула.

– Але ж.., – я геть розгубилась. – Вона сказала, що ви помирились, і що ви розповіли їй все про поїздку…

– От змія!  – Володимир ледь втримується від того, щоб не зіжмакати стаканчик з гарячим напоєм. В останню мить відставляє його на тумбочку, і зчіплює руки в замок. – У нас були стосунки. Не тривалі. Мені було так зручно, і вона це знала. Я завжди щирий. Але Маші хотілось називати себе моєю дівчиною, і планувати наше весілля. Проте після того як вона обізвала мого тата, я й бачити її  не хотів. Тож вчора вона прийшла або примиритись, або звільнитись. Можливо, думала, погроза звільненням мене злякає. Я не розповідав їй подробиць, просто завірив, що у нас все пройшло успішно і без неї.

– Але чому ви тут? – повернулась я до першого питання. Мені соромно за свій вчинок, хочеться провалитись крізь землю, за свою дурість.

Відповісти Володимир не встигає, в палату заходить чоловік з квітами, І шеф відволікається на те, щоб розписатись в  накладній. А потім просто кладе важкий букет білих троянд мені на коліна.

– Ти любиш білі троянди? – цікавиться він у мене. Я киваю, торкаючись пелюсток.

Яка різниця люблю я їх чи ні, коли їх тут не менше ніж пів сотні? Їх зрізали заради мене і вони коштують як моя орендна плата за місяць. Тому я апріорі маю бути в захваті, і я в захваті.