4

Шеф заїхав за мною в неділю в обід. На моє здивоване питання чому так рано, до літака ще три години, тільки загадково посміхається. Ми їдемо в торговий центр, і тільки опинившись в магазині верхнього одягу, Володимир пояснює:

– Батько сказав, що я жаднюга, раз не зміг вмовити свою дівчину прийняти в мене в подарунок пуховик. Він печеться про твоє здоров’я.

– Чому ж ви одразу не сказали, куди ми їдемо? Я не брала з собою гроші, – зізнаватись, що у мене такої суми не з’явиться навіть, якщо скласти дві мої зарплати мені якось соромно.

– Я оплачу, обирай.

– Це зайве, – зовсім розгублююсь я. Мені ніколи не робили дорогих подарунків, і приймати їх від будь-кого мені ніяково. – Ваш тато поїде,  тому зовсім не обов’язково купувати одяг… мені й так тепло, я звикла до свого пальта.

– Я хочу придбати тобі шубу, – шеф особливо виділяє слово «хочу» і я захлинаюсь своїми недолугими поясненнями. 

Бачу, що йому і справді цікавий процес покупок. Він дає мені примірити кілька моделей. Продавчині крутяться навколо нас із милими посмішками, в повітрі пахне кавою і новим одягом. І я здаюсь, дозволяючи купити собі невиправдано дорогущу, невагому на плечах куртку.

У нас залишається час, тому ми сідаємо перепочити в кав’ярні на третьому поверсі торгового центру. Їмо хрусткі круасани з м’ясною начинкою в фірмовому соусі, запиваємо те все капучіно, і я почуваюсь і збентеженою і зачарованою одночасно. Особливо від того, що в очах Володимира я бачу щось таке, що б мені дуже-дуже хотілося б побачити. Я згадую вчорашні обійми, і десь в середині серця виникає бажання знову притулитись до його теплого тіла і відчути, як здіймаються груди, б’ється пульс, втягнути його запах, відчуваючи себе  в затишку і безпеці.

Щоб приховати бажання, від якого зудять кінчики пальців, я розповідаю шефу про судову практику в віндикаційних спорах, пояснюючи різницю між ними і визнанням правочину неукладеним, та поверненням безпідставно набутого майна. Не знаю, чи йому цікаво, але він уважно слухає, змістивши погляд на мої губи, і час від часу ставить уточнюючі питання.

Потім ми їдемо в аеропорт, де нас чекає Іван Микитович. І я усвідомлюю, що мені шкода прощатись з цим дідусем з доброю усмішкою. Скільки приємного він наговорив мені, моїм батькам. Я б хотіла собі такого свекра. Він вітає мене з обновкою, нахвалює мене, і жартівливо погрожує Володимиру Івановичу не висилати більше грошей на бізнес, якщо він не слідкуватиме за тим, як  я одягаюсь.

Ми тепло обіймаємо з старим. І я з жалем, але щиро бажаю йому щасливої дороги.

Ми повертаємось до мене, на окраїну міста. По дорозі теж розмовляємо. На якісь дивні теми, типу того, що я буду робити через п’ять років, або як я ставлюсь до нового айфону (ніяк, мені він все одно не світить), потрохи дистанція між нами звужується, чи мені тільки так здається?

Володимир дістає з заднього сидіння пакет з моїм старим пальто, і допомагає його донести до дверей під’їзду. Зривається сніг, великі лапаті сніжинки важко злітають з сизої, як шефові очі, хмари до землі. Осідають нам на плечі і тануть торкаючись облич.

Я сам не знаю, чому ми зупиняємось біля синіх металевих дверей. Я вже тримаю ключ від під’їзду в руках, а Володимир все затримується і не поспішає сідати до свого автомобіля.  

– Дякую, – я забираю у нього пакет. Запрошувати його до себе я точно не збиралась. Та і не має приводу. – До завтра.

– До завтра, – луною відповідає він, і підступає на крок ближче. Наші погляди зустрічаються, і я тону в його очах, наче у вирах розтопленого срібла. І час зупиняється, і я навіть дихати перестаю. Здається – ще мить і шеф мене поцілує. Він піднімає руку до моєї щоки, трішки схиляється до мого обличчя, і зупиняється, мабуть, очікуючи якогось знаку. А я стою стовпом і боюсь злякати цю мить.

Шеф змахує з мого носа сніжинку ще до того, як вона встигає розтанути.

– На все добре, Кіро, – його голос теж звучить не так як завжди. Але він вже відпустив мене, і, розвернувшись, упевнено крокує до машини.

****

– Кіро, принесіть мені договори з «Ейфорією», настав час їх почитати.

– Вони у вас на столі, – я заходжу в кабінет. Не для того, щоб особисто і в очі повідомити таку дрібницю. Просто не можу себе втримати. З самого ранку почуваюся так, ніби захворіла. В думках один шеф. І всі до одної ті думки непристойні. Від його погляду чи голосу в середині все бринить і грає, бездумна посмішка сама собі лізе на губи тільки-но я його бачу, і хочеться зробити для нього щось особливе, а не просто вранішню каву і стос паперів на підпис.

В кабінет як завжди без стуку заходить Маша. На ній сьогодні до непристойності коротка туніка, і ботфорти до середини стегна. Вона виглядає так, ніби зійшла із обкладинки журнала, і по тому,я к впевнено Маша тримає спину, очевидно, що вона залізно впевнена в своїй красі. Несподівано мене це сильно дратує, я відчуваю як гіркне в роті.

А Маша дефілює до шефа, як завше н епомічаючи мене, і тільки переконавшись, що він прослідкував за кожним її кроком, ефектно повертається до мене, демонструючи шефу свою підкачану попу, і розпоряджається: