3

Сутеніє. Автомобіль не заводиться. Дирчить, чмихає і глохне. Володимир заліз під капот, і намагається щось там зрозуміти. Іван Микитович з моїм татом тактично заглядають через його плече, але з порадами не поспішають. Шефів джип  це вам не татові жигулі, там з ходу не розберешся що і як. Одна суцільна електроніка.

Я замерзла топтатись біля воріт. Іноді мимо нашого двору проходить хтось із сусідів. Підозрюю така їх активність не спроста – їм цікаво, а хто там до Коваленків приїхав. Я повертаюсь до хати. Мама домиває посуд після застілля, і знову корить мене, що не розповідала про жениха раніше.

Я мовчу, напружено очікуючи допоки ми зможемо повернутись до Києва, і не буде більше потреби когось обманювати.

Нарешті чоловіки повертаються до хати, у веранді обтрушують від снігу ботинки, на ходу знімають куртки.

– Люда! – гукає тато. – Не заводиться. Я пропоную гостям заночувати у нас.

У мене щось обривається в середині. Ще один вечір цієї брехні. Але діватись нікуди. Я йду переодягатись, щоб допомогти мамі з вечерею.

Володимир теж хмуриться. Ми з ним на одній хвилі. Якщо хто і радий тому що сталось, то це Іван Микитович. Він не відходить від мого тата, навіть коли той іде годувати свиней, начепивши на себе старі батькові валянки і куфайку. Видно так званий свекор отримує справжнє задоволення від занурення в сільське життя.

Після порання батько знову лізе до погреба  по чергову порцію домашнього коньяку. Ми з мамою накриваємо на стіл. Вечеря затягується під коньяк і десь узяту пляшку домашнього вина, яку я п’ю разом з усіма. Ми сидимо до глибокої ночі, ділячись спогадами і жартами. До привізної пляшки віскі черга так і не дійшла.

Нарешті між нами невимушена обстановка, і якесь справжнє, живе людське тепло. Я на хвильку забуваю, що це все не по справжньому. Аж поки мама не стелить нам з Володимиром одне ліжко на двох. Я не думала про це. Ми ж пара. Якщо попрошу окреме ліжко буде дивно. Навіть окрему ковдру випросити не можу – в будинку натоплено, так що можна спати взагалі розкритою.

Я вкладаюсь біля стінки, максимально відсунувшись від шефа. На мені цнотлива піжама, але все одно якось дико спати поруч з незнайомою людиною.

Володимир вимикає світло, роздягається присвічуючи собі молільником. Я  не втримуюсь, підглядаю за ним крізь прикриті повіки. Шеф розстібає ременя, оголює довгі ноги, вкриті темним волоссям, акуратно складає штани поруч з ліжком, залишається в трусах–боксерах. Потім скидає светра, надягає стару татову футболку, яка обліплює його тренований торс. Моїм щокам гаряче. Я відвертаюсь, обіцяючи собі вночі взяти хоча б покривало, і вкритись окремо від Володимира, щоб не торкатись його тіла навіть випадково. З тим і засинаю.

Я прокидаюсь від відчуття чужої руки на своїх грудях. Мою спину гріє чиєсь тіло, а обтягнуті піжамою сідниці відчувають чиюсь вранішню ерекцію. Миттю стає гаряче в усьому тілі, серце підкочує до горла – ще ніколи чоловік не був так близько до мене, і я не скажу, що мені це неприємно.

Я боюсь поворухнутись і дихнути зайвий раз. Щоб не злякати цю мить. Володимир нічого не робить, але моє тіло майже дзвенить від напруги, від того, що він так близько, я відчуваю як твердію під його рукою, як ледь стискаються інстинктивно його пальці, і він присувається ближче. І хочу, щоб так було завжди. Кожного мого ранку. Напівсонне бажання шокує мене, і я відкочуюсь, вивертаюсь з шефових обіймів, він покидається, і я прожогом тікаю з спальні, щоб шеф не бачив як палають мої щоки.

Нарешті, після сніданку нас забирає таксі. По машину Володимир Іванович приїде пізніше з механіком. Ми ж повертаємось до Києва.