1

– Кіро принесіть мені договори з «Ейфорією», настав час їх почитати. Юристи ж їх вже бачили?

– Так, Володимире Івановичу.  

– Я замовила нам столик! – в кабінет залітає збуджена Маша, ніби не помічаючи мене швидко дефілює до столу шефа. Потім неквапливо повертається в мій бік. Я стою біля дверей, притиснувши теку з паперами до грудей, ніби намагаюся захиститись дорогоцінними договорами від пориву стихії під іменем Марія. Марія вважається головним економістом, хоча очевидно, що економити вона не звикла. Її довгі нарощені вії роблять важкий змах, від якого, їй Богу, ледь не вирвало теку з рук поривом вітру. Разом з тим поривом долітає до мого носа і хвиля дорогого парфуму. Якихось «шанелі» чи «живанши», не розбираюсь, бо зроду не мала на них гроші. Але що дорогі, то очевидно, бо ті, що  в переході продають на розлив, такого стійкого тригодинного шлейфу не мають. Нарешті темні очі Маші зупиняються на мені, і вона розпоряджається: «Можеш бути вільна, Кіра».

Я квапливо кладу документи на стіл перед шефом. Він на них не дивиться. Його похмурий погляд зачепився за Марію, і він несподівано ставить її на місце:

– Моїми підлеглими я керую сам.

Голос звучить тихо і рівно, але в ньому дзвенить вольфрам, і Маша незадоволено надуває губки. Але перечити не наважується.

– І столик не нам, а мені, – добиває її шеф.

– Тобто? – Маша сідає на стілець напроти Володимира Івановича, не забуваючи сексуально закинути ногу на ногу і випнути третього розміру декольте. А я вагаюсь тікати подалі від цих розбірок, чи чекати розпоряджень від шефа.

– Ти на зустріч з батьком не підеш.

– Але як, Вова? Я вже і сукню купила! – Марія давить в собі порив злості. Це видно неозброєним оком, бо під шаром тоналки на обличчі почервоніння може і не видно, а от шия не так гарно зашпакльована, тому і видає хазяйку. Але голос навпаки звучить улесливо.

– Може, навіть і через сукню, – погоджується шеф. – Мабуть, щось на кшталт того неподобства, що ти на день народження до Максюти одягала?

– Тобі, між іншим, сподобалось!

– Я можу йти? – несміливо вклинююсь в їх розмову я. Не хочу чути сварок цих голубків. У мене роботи і так вище голови.

– Не можеш! Іди! – одночасно відповідає шеф і його пасія. І в очах Володимира Івановича з’являється недобрий вогник. Поганий знак. Для Маші. Ну і для всіх інших, мабуть, теж. Не варто було їй перечити «Володі» перед підлеглою.

– На зустріч має піти хтось скромніший, – продовжує свою думку шеф.

– Я твоя дівчина! А то твій батько! Ти обіцяв нас познайомити!

– Розумієш, батько приїжджає в Україну нечасто, не частіше ніж раз на три роки, – Володимир Іванович подався вперед, склавши пальці дашком перед обличчям, красивим між іншим, обличчям (сама дивуюсь як до сих пір не закохалась в шефа? Може тому, що характер у нього – не цукор? Жінок своїх не поважає – сьогодні у нього Маша, завтра Даша, всі як на підбір довгоногі і грудасті. А як він з ними веде себе! Одне слово грубіян. І Тамару Олександрівну з бухгалтерії, не дивлячись на вік, так буває розпікає, що у мене щоки палають. Але, взагалі-то за діло. Мене він ще ні разу не лаяв, та все одно лячно було б закохатись в такого). – Я йому розповідав, що у мене ідеальна дівчина. Не тільки красуня, але і велика розумниця, і що найголовніше – скромниця. Ніяких клубів, шейків і стриптизів.

– Зовсім не обов’язково пригадувати мені той випадок! – фиркає Марія, яка точно не знає, радіти їй від того, як її змалював шеф перед батьком, чи навпаки, злитись, що не відповідає таким високим очікуванням. В розумінні Володимира, звісно. В своєму розумінні вона відповідає найвищим стандартам, це очевидно. І тому вона починає сердитись, надуваючи до того надуті косметологом губки: – Ти що мене соромишся? Тобто, як в клуб зі мною ходити, то нормально, так? А як татусеві показати, то я не така?

– У батька слабке серце, – її емоції цього чурбака мало цікавлять. – І якщо ти йому не сподобаєшся. А ти йому не сподобаєшся, я його смаки добре знаю, він буде дуже засмучений. На вечерю піде хтось інший. Ось, Кіра, наприклад.

– ЩО? – Маша фурією зривається з місця, і шпурляє шефу в обличчя так старанно складену мною теку. Я теж шоковано кліпаю очима, боячись зайвий раз поворухнутись. А скандал набирає обертів.

 – Татусів синочок! Якщо вона піде на цю зустріч, то можеш і в ліжко брати віднині теж цю сіру мишу! А я під забаганки якогось дідугана–інваліда підлаштовуватись не збираюсь!

І випливає королевою з кабінету, навмисно грюкнувши дверима. Володимир Іванович навіть не подумав її зупинити. Зітхнув, перевів погляд на мене:

– Приберись тут, Кірочко. З ейфорією доведеться зачекати. Ти все чула, вечеря завтра о сьомій, побудеш один вечір моєю дівчиною, – а голосом можна охолоджувати воду в графині. – Сподіваюсь у тебе є що одягти?

– Так, – взагалі-то не було. Принаймні чогось такого розкішно-феєричного як у Маші. У мене татусь не завкафедрою економіки, і коханців типу «Володі» теж зроду не водилось. Але якась дика жіноча солідарність змушувала помститись шефу за його ставлення до всіх жінок скопом, і одягнути одну з найсіріших своїх суконь. Він же так татусеві свою дівчину змалював?

***

І чого я хвилююсь? Всього на всього мій шеф заїде по мене на окраїну міста, де я знімаю малосімейку.  Щоб повезти в кращий ресторан міста. Я навіть мріяти про таке ніколи не сміла! А тут звалилось щастя на голову.