Глава 22

Вилетівши з іншого боку порталу, дівчина одразу кинулася навтьоки, підозрюючи, що гидкий перевертень і далі переслідує її.

Деякий час вона мчала, не розбираючи дороги, поки не почала усвідомлювати — за нею ніхто не женеться.

Перейшовши на крок, прислухалася. Її загострені котячі вушка вловили лише звичний шум лісу: шурхіт листя, метушню польових мишей десь неподалік, дзюрчання невеличкого струмка.

Все ще побоюючись за своє життя — а точніше, за свою честь — кішечка миттєво здерлася на високе дерево й завмерла на гілці, затаївшись у кронах.

Навколо височів ліс — не такий, як у світі перевертнів. Швидше, він нагадував той самий Зачарований ліс, де мешкали темні ельфи. Щоправда, тут він був не такий густий і похмурий. Навпаки — буйне розмаїття зелені сліпило очі, немов у тропіках. Листя шелестіло під легким вітерцем, сонце проникало крізь крони й малювало химерні візерунки на землі.

«Якщо він не здався — я його почую, — насторожено крутила вухами Віка, принюхуючись до вітру. — Невже... мені вдалося вирватися?»

Вона ще не вірила до кінця у свій успіх. Тяжко дихаючи, притулилася до стовбура. Думки в голові крутилися одна за одною, мов листя в буревії.

«Що це зараз було? Я ж ледь не стала жертвою! Він що, зовсім з глузду з’їхав? Чи в них там у зграї справді діють якісь дикі закони — хто перший схопив, той і “чоловік”?»

Вона затремтіла, відчувши липкий жах, що підкрадався повільно, але впевнено.

«Я справді ледве уникла зґвалтування?..»

Такого з Вікторією ще не траплялося за всі роки життя. Кавалери — так, залицяння — звісно. Але щоб так...

Її серце шалено калатало.

«Цікаво, що б на це сказав Темний? Думаю, він би вирвав сірому гадові серце ще до того, як той встиг би завити!»

Кішка озиралася навсібіч, напружено вдивляючись у лісову темряву. А тиша була гнітюча — навіть лячна.

«Він... не пішов за мною? Не пройшов через портал?..»

Це видавалося малоймовірним. Герд же не зупинився навіть перед гнівом Темного Володаря. Чому ж тепер здався?

Можливо, тут діяла якась інша сила? Може, портал був випадковим, як і раніше, й просто викинув її в іншому світі, а перевертня — зовсім в іншому?

Це потрібно було з’ясувати якнайшвидше.

Обережно спустившись із дерева, вона рушила вперед. Обертатися людиною поки не квапилась — котяча подоба дозволяла краще орієнтуватися у дикій місцевості. До того ж, якщо потрапить у чергову пастку, шансів урятуватися буде більше.

Вика-кішечка уважно вдивлялася в траву, перестрибувала через гілки, нюхала повітря, аж доки не вийшла до незвичної дороги. Вона була викладена камінням і виглядала чужорідною серед дикої природи — як слід цивілізації серед хаосу.

«Отже, десь поруч мають бути розумні істоти...» — подумала вона.

Йти по камінню було набагато зручніше, ніж пробиратися крізь густу рослинність, тож Віка припустила підтюпцем.

Але далеко втекти не встигла — до її вух долинув гуркіт.

Стукіт... копит?

Зупинившись, вона насторожено повернула голову й прислухалася. Так, десь недалеко їхала вершниця чи вершник.

«Схоже, час знову стати людиною. Нехай котяча подоба залишиться секретом. Це ще може врятувати мені життя...»

І, зітхнувши, вона перетворилася на себе звичайну — дівчину у трохи розірваній сукні з розпатланим волоссям, трохи подряпану, виснажену, але не зламану.

Незабаром до Вікторії під’їхала крита карета, запряжена парою білосніжних коней. Її корпус був чисто білим, із золотим тисненням, що вигравало на сонці. Герб на дверцятах блиснув так яскраво, що аж засліпив очі — розгледіти зображення дівчина не встигла.

Віка інстинктивно відійшла убік, щоб дати проїхати. Але карета раптово зупинилась. Із відчиненого віконця висунулась рука — витончена, з довгими пальцями, на середньому сяяв перстень. Цей жест був недвозначним: її кликали.

Від несподіванки Вікторія озирнулася — може, поруч є ще хтось? Але довкола простягався лише безкрайній ліс.

Зітхнувши, наче перед стрибком у крижану воду, вона зробила крок уперед. Дверцята карети відчинилися самі собою, мов запрошення до невідомого.

«Гаразд, — подумала Віка, — я вже побувала в лігві вампіра, ледь не стала обідом для вовка… гірше вже не буде!»

Вдихнувши глибше, взялася за ручку й піднялася сходинками. Заглянувши всередину, завмерла на мить: пасажир виявився... надзвичайно вродливим.

Перше, що впало у вічі — волосся білосніжного кольору, мов щойно випав сніг. Такого самого відтінку були вії й брови.

«Альбінос?» — майнула думка, але її швидко зруйнували очі незнайомця — яскраво-блакитні, прозорі, як кришталь.

А ще — вуха. Великі, витягнуті, з тонкими краями.

«Світлі ельфи!» — серце дівчини опустилося кудись у п’яти. Вона ледве стримала стогін.

— Прошу, — мовив ельф, втрачаючи терпіння, поки вона розглядала його, мов диво з іншого світу.

«Знову влипла...» — подумала Віка, але, зібравшись, чемно вклонилася й сіла на м’які шовкові подушки навпроти юнака.

Карета рушила, й незнайомець одразу заговорив:

— Що робить така вродлива леді сама серед дороги? Ви загубилися? Чи, може, стали жертвою розбійників?

Перед Вікою постала дилема. Розповідати правду було надто ризиковано. Вона добре знала, що між світлими й темними ельфами — давнє й глибоке протистояння. Сказати, що вона дружина Темного Володаря, — значило підписати собі вирок. Але й вигадувати надто складну брехню не хотілося.

Обличчя незнайомця випромінювало доброзичливість, у погляді читалося щире співчуття.

«Оце і насторожує… — подумала вона. — Зазвичай саме такі “добрі” виявляються найнебезпечнішими»

— Я… утекла, — сказала вона, вирішивши дотримуватися часткової правди. — Мені загрожувала небезпека, і єдине, що я могла тоді зробити — це втекти через портал.