Глава 21

— Дозвольте втомленим мандрівникам приєднатися до вашого вогнища, — озвався один із незнайомців — русявий, з сірими очима, які виблискували в полум’ї. Він явно був лідером: виділявся серед інших не лише зростом, а й впевненою поставою.

— Якщо тільки мандрівники прийшли з миром, — відповів Король, різкіше, ніж зазвичай.

Віка здригнулася від крижаної нотки в його голосі.

— Пане Аїрвел! — вклонився перший, одразу впізнавши Повелителя. За ним синхронно вклонилися й інші.

— Герде, — коротко відповів ельф, лише окинувши решту поглядом, у якому не було тепла.

— Ми з миром, — запевнив той, демонстративно розвівши руки, щоб показати, що не озброєний.

— Сідайте, якщо так, — кинув Міхаель. У голосі не вчувалося особливої радості — більше формальність, ніж щирість.

Чоловіки розсілися навколо багаття. Їх було четверо — всі міцні, широкоплечі, з виразними рисами облич. Здавалося, сама ніч підкреслювала їхню харизму.

— Обережніше, — несподівано прошепотів Віці на вухо привид. — Це перевертні. Вовкулаки. Одні з найнебезпечніших.

«Перевертні!» — майнула в неї думка. — «І зовсім не схожі. Ні гострих вушок, як у ельфів, ні хвостів. Оце вже веселий світ — що день, то нові знайомства!»

— А чого мені їх боятись? — так само тихо звернулася до Фіса, пильно спостерігаючи за незнайомцями.

— Їхній нюх — як у гончих псів, — пояснив той. — Відчують те, чого ти й сама про себе не знаєш.

— Дозволите й нам підсмажити щось до вечері? — запитав Герд, витягнувши з сумки пару куріпок. Отримавши кивок від ельфа, передав здобич товаришам.

— Давно не бачились, пане Аїрвеле, — завів розмову перевертень.

— Давненько, — підтвердив Міхаель. — Востаннє, якщо не помиляюся, пан Герд ще не був ватажком зграї.

Той кивнув, визнаючи правду.

— А пан генерал ще не був Повелителем цих земель, — додав у відповідь, на що ельф лише злегка посміхнувся.

— Славні були часи, — додав спокійно, закриваючи тему.

— А хто це з вами, юна леді? — несподівано поцікавився Герд, злегка нахиливши голову й принюхуючись, немов ловлячи нотки аромату.

Віка мимоволі відсунулась — не надто приємно, коли тебе «обнюхують», як якусь здобич.

— Моя дружина, — відрубав Міхаель, даючи зрозуміти, що тема закрита.

— О! — здивувався перевертень. — Ніколи б не подумав, що генерал обере людську жінку. Перепрошую, — додав, побачивши, як Віка ніяковіє. — Ви, певно, виняткова особа, раз на вас одружився сам Темний Володар.

— Дякую за комплімент, — втрутилась у розмову Віка, з легким викликом у голосі. — У нас політичний шлюб.

Ці слова вона навмисне вкинула, щоб досадити Міхаелю. Її роздратувало, що він навіть не представив її.

Герд помітив, як у відповідь Темний насупив брови, хоч і стримав емоції.

«Цікаво! — подумки всміхнувся перевертень. — У пана генерала з’явилася слабкість?»

До глибокої ночі біля багаття тривала неспішна бесіда. Герд багато розповідав про колишні походи, додавав дотепні історії, смішив усіх присутніх. Його очі частіше спинялися на дівчині, ніж на співрозмовнику, а Міхаель щоразу жорстко обривав будь-які спроби дізнатись про неї більше, тримаючи тонку, але непорушну межу.

Вкотре відбивши атаку, Темний Володар сумно зітхнув. Ця молода леді — справжній магніт для неприємностей. Навіть просто сидячи, вона випромінювала стільки живої, грайливої енергії та чарівності, що навіть вампір не встояв — що вже казати про перевертнів.

Після ситної вечері мандрівники почали готуватися до сну.

Віка вмостилася просто на землі, витягнувши ноги до багаття. Бальна сукня, хоч і виглядала елегантно, була геть непрактичною. Сидіти в ній було незручно, а вже якось лягти, не показавши більше, ніж слід, — справжнє випробування. Якщо сидячи вона могла прикрити коліна піджаком Міхаеля, то лежачи — доводилось обирати: або ноги, або плечі.

Зрештою вона згорнулася калачиком, сховавшись у позі зародка, й навіть спробувала задрімати. Розмови біля вогнища стихли. Залишилися лише тріскання хмизу та шелест нічного лісу.

У якийсь момент Віка прокинулась від холоду. Тіло ломило від незручної пози, а багаття вже майже згасло — вогонь тлів, не даючи достатнього тепла. З боку лісу її прикривав Міхаель, оберігаючи від нічного вітру власним тілом, але для розпещеної теплом дівчини цього було замало.

Вона крутилась, підставляючи до жару то спину, то ноги. Нарешті, не витримавши морозного дотику ночі, швидко обернулася кішкою і спритно залізла до звичного вирізу сорочки вухатого.

Міхаель різко прокинувся, спантеличено втупившись у сіру мордочку, що нахабно влаштовувалася в нього під сорочкою.

— Лапи холодні! — обурено пробурмотів він, поки кішка вмощувалася зручніше.

Коли вона, нарешті, втихомирилась, Володар обійняв її обережно, майже ніжно. Й сам собі здивувався: за час їхнього дивного шлюбу він, здається, став м’якшим. Посміхнувшись, заплющив очі.

Герд підвівся на лікті, намагаючись осмислити побачене.

«Дружина Темного — перевертень?!» — з подивом обнюхав повітря.

Це відкриття не давало йому спокою. Її запах був таким привабливим, настільки живим, що зводив з розуму. І хоч вона належала іншому, його думки вперто кружляли навколо неї.

Щойно сонце торкнулося обрію, ватажок перевертнів почав діяти.

— Я наполягаю, щоб поважний генерал відвідав наші краї, — вкотре повторив він, щедро сиплючи аргументами. — Коли ще з’явиться нагода побачити Благодатний ліс? Ви ж пам’ятаєте, у давні часи Темні ельфи допомогли нам вистояти проти навали демонів. Наше плем’я з великою пошаною прийме Повелителя!

Міхаель відповідав хіба що кривою посмішкою. Його не покидало відчуття, що Герд щось замислив. Але поки що він не міг зрозуміти, що саме. Трохи подумавши, Володар усе ж вирішив пристати на запрошення.

«Краще викосити підлість одразу, ніж дати їй прорости зрадою», — міркував він і схвально кивнув.