Глава 19

Тільки Віка встигла вимовити слова, як стрічка на її руці наче розтанула. Не довіряючи вухатому, дуже швидко він погодився, дівчина поводила рукою в повітрі, пройшла пару кіл навколо ельфа.

Мотузки більше не відчувалося.

Спостерігаючи за нею Міхаель ледве стримував усмішку. Коли вона закінчила свої дослідження, зазбирався йти. Залишати світлих ельфів, що надумали полювати на самого Володаря, безкарними він не мав бажання.

- Будьте тут, - заявив, намагаючись робити тон голосу не наказним. Але багаторічної звички не так просто позбудеться. Прохання все одно прозвучало, як наказ. - Придивися за нею!

Додав Темний, і буквально за кілька секунд зник, Віка навіть оком не встигла моргнути.

- Придивлюся! - пообіцяла вслід йому феєчка.

Хоча наказ призначався зовсім не їй, незримий поруч із дівчатками літав Фіс. Привид уважно оглядав околиці, і міг за найменшої небезпеки повідомити Володаря.

Йому було дуже цікаво подивитися, чим займеться дружина Темного у його відсутність.

Вікторія ж, ще не до кінця вірячи у свій успіх, насамперед вирішила підкріпитися. Мало, що чекає попереду, а на ситий шлунок і пригоди цікавіші.

Вона дістала з похідного мішка продукти, розсілася на м'якій траві та запросила фею приєднатися. Малу просити не треба було, миттєво спорхнувши, вона вже сиділа поруч.

Поки мандрівниці їли, привид облетів округу. Нічого підозрілого, не помітивши, повернувся назад.

Магічний фон у цьому місці був не постійний. Це трохи напружувало, але Фіс вирішив, що це через недавнє переміщення Повелителя.

Щільно пообідавши Віка склала решту продуктів. Правду кажучи, їдоки вони з феєю були погані, тому запас залишився майже непочатим.

Потягнувшись та посміхнувшись сонечку, дівчина вирушила вивчати територію.

- Краще далеко не йти! - дзижчала над вухом, наче настирлива бджола Ірис. - Темний повернеться, якщо нас не застане, буде дуже злий!

Попередила вона, серйозно поставившись до наказу ельфа.

- Так, ми просто околиці перевіримо, - відмахнулась Вікторія.

Її життєлюбна натура вимагала діяльності. Якийсь час вони мирно гуляли округом.

Віка вдихала свіже повітря, радіючи свободі та сонцю, фея кружляла поряд, іноді з цікавістю вивчаючи рослини.

Помітивши невеликий кущ із гарними білими квітами, Ірис раптом зраділа.

- Це ж кущ ожини!

- Гарно цвіте, - не звернула уваги Віка, пройшовши далі.

- Я можу виростити ягоди! - услід їй крикнула щаслива феєчка. Вона була рада тому, що зможе хоч трохи відплатити своїй подружці за доброту, виростивши для неї кілька солодких ягід.

- Стривай, я зараз!

Крикнула Ірис і взялася за чари.

Мороз повернулася, і прилаштувалася поруч, з неприхованим подивом розглядаючи процес.

- Ух ти! - Захоплювалася вона. - Оце магія!

Зробивши кілька кроків навколо куща, вона несподівано ніби у щось почала провалюватися.

Не встигнувши й охнути, потрапила в запаморочливий вихор, який миттю виніс її з галявини.

- Пастка! - останнє, що почула Вікторія, провалюючись, ніби в чорну дірку.

Летіла вона недовго, навіть упала вдало на щось м'яке.

Що виявилося сизим мохом, злегка вологим, але досить волохатим, тому удару об тверду землю вдалося уникнути.

Озирнувшись, Віка зрозуміла, що знаходиться в невеликій печері, суцільно вкритій мохом і лишайником, ніби сюди вже сторіччя ніхто не забрідав. Пахло вогкістю та пліснявою.

Дівчина швидко піднялася, і поспішила на вихід, що виднівся світлом наприкінці тунелю.

Вийшовши на поверхню, окинула здивованим поглядом ландшафт, що відкрився. Все було сірим: сірий туман клубочився над пагорбами, зменшуючи видимість; сірі камені, навіть дерева тут були сірими, наче наприкінці зими, коли сніг уже розтанув, але весна ще не прийшла.

- Куди це я потрапила? – сказала Вікторія, і їй відповіддю було триразове відлуння.

Тиша стояла незвична, ні звуку птахів, ні інших живих істот. Наче у вакуум потрапила. Дівчину пробрав неприємне озноб.

Що це за дивне місце, де вона знаходилася, і як повернутись назад?

Віка вирушила схилом стежкою, що вела від печери. Стежка спускалася вниз і дівчина, ніби опускалася по ній у густий туман.

Незабаром видимість стала настільки поганою, що можна було розглянути лише невиразні обриси предметів за кілька метрів від неї.

Несподівано майже над самим вухом вона почула:

- Хто тут у нас?

Мороз обернулася, але, крім туману, нічого не змогла розгледіти.

Вона вже була відкрила рота, щоб гукнути того, хто спитав, як він сам намалювався перед нею.

Чоловік був високий і худий. Обличчя бліде, з запалими щоками, майже прозорі губи. Єдине, що на ньому виділялися яскраві чорні очі, що блищали, немов запалені вуглини, чорні брови і такого ж кольору, темне довге волосся.