Глава 19

Тільки-но Віка встигла вимовити слова, як стрічка на її зап’ясті ніби розтанула. Надто швидко погодився Темний — вона йому не довіряла. Дівчина повела рукою в повітрі, зробила кілька кіл довкола ельфа.

Мотузка більше не відчувалася.

Міхаель спостерігав за нею, ледве стримуючи усмішку. Коли вона закінчила свої «дослідження», він зібрався йти. Залишати світлих ельфів, які насмілилися полювати на самого Повелителя, безкарними він не збирався.

— Будьте тут, — промовив, намагаючись надати голосу м’якшого тону. Але багаторічна звичка віддавати накази зробила свою справу — прохання все одно прозвучало, як наказ. — Придивися за нею, — додав Темний і буквально за кілька секунд зник. Віка й оком не встигла змигнути.

— Придивлюся! — охоче пообіцяла феєчка, проводжаючи його поглядом.

Хоча слова призначалися зовсім не їй — незримий, невидимий, як тінь, поруч літав Фіс. Привид уважно обстежував околиці й міг у будь-яку мить попередити Володаря про небезпеку.

Йому було надзвичайно цікаво дізнатись, що робитиме дружина Темного у його відсутність.

Вікторія, досі не до кінця вірячи у свій тимчасовий «успіх», насамперед вирішила перекусити. Хто знає, що чекає попереду — а на ситий шлунок і пригоди приємніші.

Вона витягла з похідного мішка харчі, вмостилася на м’якій духмяній траві, залитій сонячним світлом, і запросила фею приєднатися. Малу довго просити не довелося — вона миттєво спурхнула з каменю й осіла поруч.

Поки мандрівниці смакували їжею, Фіс облетів довколишній простір. Нічого підозрілого не помітив. Щоправда, магічний фон у цій місцевості був нестабільний, але привид вирішив, що це лиш наслідки нещодавнього переміщення Повелителя.

Щільно пообідавши, Віка склала решту провіанту назад у мішок. Щиро кажучи, з феєю вони були не надто великі їдці — тож запасів майже не зменшилося.

Потягнувшись, вона всміхнулась сонцю та вирушила обстежувати місцевість.

— Далеко не ходи! — дзижчала над вухом фея, мов настирлива бджілка. — Темний повернеться, а нас не буде — буде сердитий!

— Та не хвилюйся, просто оглянемо околиці, — відмахнулась Вікторія.

Її життєрадісна натура вимагала руху. Якийсь час вони мирно прогулювалися: Віка вдихала свіже, пахуче повітря, сповнене ароматом квітів і весняного листя, а фея з цікавістю вивчала рослини.

Помітивши кущ із рясним білим цвітом, Ірис зраділа:

— Це ж ожина!

— Гарно цвіте, — кинула Віка, не звертаючи особливої уваги.

— Я можу виростити ягоди! — щасливо вигукнула феєчка, прагнучи віддячити подрузі бодай цим маленьким дивом.

— Чекай, я зараз! — крикнула вона, й узялася за магію.

Віка, повернувшись, вмостилася поруч і з цікавістю спостерігала за процесом.

— Ого! — захоплено видихнула вона. — Оце магія!

Зробивши кілька кроків навколо куща, вона раптом відчула, ніби щось тягне її вниз.

Не встигла й зойкнути — її поглинув запаморочливий вихор, який миттєво виніс її за межі галявини.

— Пастка!.. — пролунало востаннє у вухах Вікторії перед тим, як усе навколо потемніло й вона провалилася, ніби в безодню…

Летіла вона недовго — навіть упала вдало, на щось м’яке.

Це виявився сизий мох, злегка вологий, але густий і пружний, тож удару об тверду землю вдалося уникнути. Пахло вогкістю, спертим повітрям і тінню. Озирнувшись, Віка зрозуміла, що опинилася в невеликій печері, стіни якої суцільно вкриті мохом та лишайником — здавалося, сюди вже сотні років не ступала нога живої істоти.

Дівчина швидко підвелася і поспішила до виходу, який світився десь у кінці вузького тунелю. Його обрамляли вологі камені, що мерехтіли у тьмяному світлі, мовби вкриті сріблястою пліснявою.

Коли вона вийшла на поверхню, перед нею відкрився дивний, непривітний пейзаж. Усе навколо було сірим: над хвилястими пагорбами клубочився густий туман, стираючи обриси світу; каміння й ґрунт здавались попелистими, навіть дерева мали тьмяне, безжиттєве забарвлення — немов це був кінець зими, коли сніг уже зійшов, а весна ще не наважилась прийти.

— Куди це я потрапила?.. — прошепотіла Вікторія.

Її голос відлунював тричі, розсипаючись у густому повітрі. Панувала незвична, гнітюча тиша. Ані співу птахів, ані шелесту вітру, ані шурхоту трави. Ніби весь світ завмер, як у вакуумі. По спині побіг озноб.

«Що це за місце… і як повернутися назад?» — тривожно майнула думка.

Вона рушила вузькою стежкою, що вела від печери вниз схилом, у напрямку туману. Чим далі заходила, тим густішим ставав туман. Згодом вона вже могла бачити лише невиразні силуети на кілька кроків уперед.

Раптом просто над вухом пролунав голос:

— Хто тут у нас?

Віка різко обернулася — але, крім туману, довкола нічого не було видно. Її тіло напружилось, серце забилося швидше. Вона вже розтулила рота, щоб вигукнути «Хто ви?», як той, чий голос вона чула, несподівано постав перед нею.

Чоловік. Високий, худорлявий. Його обличчя було блідим, майже хворобливим, щоки запалі, губи — прозорі, мов скло. І тільки очі яскраво вирізнялися: чорні, палаючі вогнем, немов тліючі вуглини, а брови і довге волосся були вугільно-чорними.

Він раптом усміхнувся, демонструючи сліпучо-білі зуби з помітними гострими іклами.

— Я здивувався, коли спрацювала моя пастка. Давно вже ніхто в неї не потрапляв, — промовив він майже радісно.

— То ось у чому річ... — усвідомила Вікторія. — Виходить, я потрапила у вашу пастку. Але хто ви? І навіщо ви її тут поставили?

Чоловік уважно вислухав її, ніби смакуючи кожне слово. Здавалося, він давно не чув людської мови. Його обличчя оживало, емоції плавно змінювали одна одну.

Нарешті, він заговорив ще більш піднесено:

— Яке щастя! Вперше мені випало зустріти таке чарівне створіння. Дозвольте представитися — я Оланд. А ви, мила пані, хто ви й звідки?

Говорив він галантно, навіть із деяким старосвітським шиком. Простягнув руку і, торкнувшись її пальців, повів стежкою далі, мовби вони не в загадковій глушині, а виходили на бал у королівському палаці.