Глава 16

Весело задерши хвіст, кішечка підстрибом поскакала вниз по схилу. Вітер грався в її шерсті, лапки м’яко торкалися землі, а аромат пряної трави й квітів розливався навколо, мов еліксир.

«Насамперед розвідати місцевість. Подивимось, що тут і як...» — думала вона, насолоджуючись кожним вдихом свободи. «А вже потім знайду безпечне місце й знову стану людиною. Бо, здається, починаю звикати до цієї шкірки…»

Було неймовірно приємно бігти низькою травою — м’яко, вільно, без меж і обмежень. Горизонт був відкритий, простір — безкраїй.

«І чого я так довго мучилася з цим Темним? Треба було давно втекти…» — бурмотіла собі під ніс.

Та раптом, при самій лише згадці про нього, серце відгукнулось тупим болем. Віка-кішка зупинилася, ніби вдарена.

«Чого це я?.. — прислухалася до себе. — Невже він мені… сподобався?»

Від несподіванки вона просто сіла в траву.

«Не може бути! Він же нахабний, постійно лізе з руками, поводиться, ніби я його власність… І цілується… так… класно…»

— Стоп! — хмикнула вона й різко мотнула головою, намагаючись позбутися нав’язливих думок.

«Не потрібен мені цей вухатий! І думати про нього не хочу!»

Підбадьорившись, підхопилася й побігла ще швидше — назустріч новим пригодам. І вони не змусили на себе чекати.

Встигла зробити лише кілька кроків, як раптом її щось різко підкинуло в повітря — немов схопив невидимий вихор. Від переляку Віка голосно нявкнула. Її тіло затремтіло, коли вона зрозуміла: потрапила в сітку-пастку.

— А що це в нас таке? — пролунав поруч неприємний голос.

Сітку розгорнули, і перед нею з’явилась дивна істота. Очі великі, вирячені, вуха — як у зайця, довгі й сторчма. Гострий ніс та непропорційно великі руки-лапи. Шкіра — сірувата, з зеленими прожилками, наче гнилий лишай.

Віка інстинктивно намагалася відкотитися, хоч якось відсунутися подалі, притиснулась до сітки.

«Ти ще хто такий?!» — злякано подумала вона, не зводячи очей з потвори.

— Що там? — пролунав інший голос, і в полі зору Віки з’явилася ще одна фізіономія.

Цього разу це була людина. Злегка огрядний, із круглим, вічно червоним обличчям, носом-картоплиною та дрібними свинячими очицями. Пухкими, липкими пальцями він відібрав у першого сітку з полоненою кішкою.

— Кіт? — здивовано протягнув він і одразу ж додав з гіркою насмішкою: — Чого тільки з порталу не повилазить!

— Цього разу вдалий улов? — запобігливо поцікавився носатий, той самий сірий з великими вухами.

— Коти — рідкість, — задумливо промовив круглолиций, уважно розглядаючи здобич. — Цей доглянутий. Явно не дикий. Шерсть блищить, кігті підстрижені. Хтось із панства, мабуть, загубив. Можемо виручити за нього добрі гроші.

Сірий радісно захихотів, потерши довгі долоні, ніби вже тримав ті монети в руках.

«Куди я потрапила?.. — з жахом думала Віка. — Що тут коїться? Чому з усіх можливих людей я натрапила на цих?»

Сітка боляче врізалась у тіло, здавлюючи лапи й боки. Вона марно намагалася розтягнути її лапами, жалібно нявкаючи. Матеріал був жорсткий, немилосердний, як і обличчя цих ловців.

— Як звивається! — з задоволенням спостерігав товстун. — Тебе, мабуть, господиня пестила і плекала… А ти втікла! Невдячна...

Саркастично скалив свої жовтуваті, нерівні зуби.

Не змінюючи тону, звернувся до свого компаньйона:

— Залишайся тут, пильнуй. Можливо, ще щось цікаве вискочить. І дізнайся, хто був у тій кареті.

Носатий кивнув. Обидва виглядали так, ніби отримали найбільше задоволення в житті — гидка самовпевненість розливалась по їхніх обличчях, мов жир.

Віку пересадили до металевої клітки, вийнявши із сітки. Вона, не гаючи часу, спробувала подряпати обох. Кігті блиснули, але ті вправно ухилилися — досвідчені ловці, добре знали, як поводитись з небезпечною здобиччю.

«Це не їхній перший улов…» — з огидаю подумала Віка.

У клітці, попри обмеження, хоч дихалося легше. Тепер її хоча б не здавлювало з усіх боків. Під мірне погойдування, поки її несли кудись, Віка дозволила собі заплющити очі.

«Гірше вже бути не може…» — подумала вона й заснула.

А тим часом у нічному таборі ельфів тривога наростала, як грозова хмара на обрії.

Міхаель, отримавши звіти від усіх дозорців, кипів від люті.

Неможливо. Просто неможливо, щоб людина пройшла крізь його землі й ніхто цього не помітив. Магія такого рівня — неймовірна рідкість.

Він роздратовано міряв кроками табір, мов хижак у клітці. Його підлеглі старанно відводили очі, ховаючи погляди, аби не потрапити під гарячу руку. В таборі стояла напружена, мов струна, тиша.

«Не могла ж вона просто розчинитися у повітрі…» — генерал зупинився, стискаючи кулаки.

Відчував: щось важливе вислизає, якусь деталь він упустив.

— Ох! Та ти в люті! — пожартував Тінь, з’явившись із нізвідки, як зазвичай. — Ніколи не бачив, щоб така дрібна дівчинка так виводила з себе Великого Генерала.

— Розвію, — відмахнувся Міхаель, зосереджено вдивляючись у темряву, ніби намагаючись витягти з неї відповідь.

— Дівчина тобі явно запала в душу! — не вгамовувався привид, насолоджуючись ситуацією. — Навряд чи ти хочеш її знайти, аби вбити… О, ні!

Тінь майже хихотів.

— Думаю, в тебе геть інші плани на те цікаве створіння...

Генерал кинув на нього такий погляд, що навіть безтілесному створінню стало не по собі. Тінь миттєво зник у повітрі, розтанувши з останнім вибухом сміху, який ще деякий час луною розносився між деревами.

Знову змінилися дозорні біля Порталу. Повелитель вкотре допитував кожного, чи не помітили чогось незвичного. Але відповіді залишалися незмінними — нікого підозрілого, жодного стороннього. Усі подорожні проходили ретельну перевірку.