Глава 16

Радо задерши хвіст, весело підстрибуючи поскакала по схилу.

«Насамперед розвідаю обстановку. Що тут, та як, - мріяла вона, вдихаючи пряний запах трав та квітів. – Після потрібно буде знайти затишне містечко та обернутися людиною. Бо вже починаю звикати до цієї шкірки».

Було приємно бігти невисокою травою, лапкам м'яко і горизонт не закриває.

«І чого я так довго мучилася з цим Темним? Треба було давно втекти» - нарікала вона.

При спогаді про ельфа раптово занило серце. Кішечка навіть на мить зупинилася.

«Чого це я? - Прислухалася до своїх емоцій. - Мені що, цей ірод сподобався?»

Від несподіванки навіть сіла в траву.

«Не може бути! - відповіла сама собі. - Він же приставучий, і руки скрізь сує, ніби я його власність! І цілується так класно ... »

- Стоп! - мотнула вона головою, намагаючись позбутися нав'язливих думок.

«Не потрібний мені цей вухатий! Навіть думати про нього не хочу! - відкинула вона непотрібні спогади.

Підбадьорившись, побігла ще швидше на пошуки нових пригод.

Вони не змусили її чекати.

Варто їй зробити ще кілька кроків, як раптом злетіла в повітря, наче підхоплена вихором. Від переляку нявкнула. Її маленьке тільце опинилося в ловчій сітці.

- Хто тут у нас? - почула неприємний голос.

Сітку з уловом розгорнули, і кішечка виявилася віч-на-віч з якоюсь істотою. У нього були величезні вуха, наче у зайця і очі навикаті, великий гострий ніс. Та й сам незграбний з величезними руками-лапами, колір шкіри у істоти був сірий із зеленими прожилками вен.

«Ти хто таке?» - подумки запитала Віка-кішка, намагаючись відсунутися від істоти подалі.

- Що там? - промовив інший голос поруч, й у її полі зору з'явилася інша фізіономія.

На цей раз була людина. Злегка огрядний, з круглим обличчям, носом картоплею та маленькими свинячими оченятами.

Пухкими ручками  він забрав у першого сітку, де була кішечка.

- Кіт? - здивувався і продовжив жовчно. - Що тільки з порталу не вивалюється!

- Цього разу добрий улов? – перепитав запобігливо перший.

- Коти рідкість, - почав міркувати круглолиций. – Цей доглянутий, мабуть, домашній. Не дикий. Мабуть, хтось із панів загубив. Ми можемо виручити за нього добрі гроші.

Після цих слів сірий радісно захихотів, потираючи ручки.

«Куди я потрапила? - засмучувалася все більше Віка. - Що тут відбувається?»

Сітка боляче стиснула її тільце, хоч вона й намагалася лапами відтягнути від себе міцний матеріал, жалісливо нявкаючи.

- Як звивається! - задоволений уловом, радів пухкий. - Господиня тебе пестила і плекала. Навіщо ти втік?

Запитав у кішечки саркастично, скалячи криві зуби.

Не змінюючи виразу обличчя, звернувся до свого напарника.

- Залишайся тут, прослідкуй. Може, ще що цікаве з'явиться, - коротко наказав. - Після розвідай, хто в тій кареті був.

Носатий ствердно кивнув. Обидва виглядали так огидно задоволеними.

Після цього Віку-кішку помістили в клітку, витягнувши бідолаху з сітки, що обтягала. Поки її пересаджували, кішечка спробувала подряпати своїх кривдників. Але ті виявилися спритнішими. Специфіка їхнього заробітку була така, що вміли ухилятися від гострих кігтів та зубів.

У клітці бідолашна змогла хоча б лягти, тепер ніщо не стискало.

Під мірне похитування, поки її кудись несли, Віка дозволила собі заснути, вирішивши, що гірше вже нічого не може бути.

Тим часом у нічній стоянці ельфів дедалі більше наростала тривога.

Міхаель, отримавши відомості від усіх своїх дозорців, був дуже злий. Неможливо, щоб людина пройшла по його землі непоміченою. Якої сили має бути магія, щоб приховувати її так довго?

Ельф роздратовано походжав по табору. Його підлеглі ховали очі, боячись потрапити під роздачу.

«Не могло ж це дівчисько розтанути в повітрі?» - він розумів, що щось важливе пропустив.

- Ох! Та ти в люті! – підливав олії у вогонь Тінь. – Ніколи не бачив, щоб така дрібна подія так виводила великого генерала з себе.

- Розвію! - відмахнувся від нього Міхаель, намагаючись вловити ту саму потрібну думку, що весь час вислизала.

- А дівчисько зачепила тебе серйозно! – не звернувши уваги на гнів господаря, продовжував знущатися привид. - Навряд чи ти хочеш її знайти, щоб убити!

Веселився той.

- Думаю, у тебе зовсім інші плани на те чудове створіння!

Генерал так глянув на свого шпигуна, що той вважав за краще сам зникнути з очей геть, насамкінець так розреготавшись, що ще якийсь час сміх луною лунав у лісі.

Знову змінилися дозорні у Порталу. Вкотре Повелитель розпитував кожного, чи не помітили чогось незвичайного. Але відповіді залишалися незмінними. Ніхто підозрілий не проходив. Усіх і вся ретельно перевіряли.